Мандруємо «Стрічкою часу»…

З наближенням професійного свята – Всеукраїнського Дня бібліотек – працівники міських книгозбірень приготували чимало сюрпризів для своїх нинішніх та потенційних користувачів.

Одним з них став вуличний захід «Стрічка часу», який пройшов 25 вересня біля приміщення міського краєзнавчого музею і був присвячений  445-річчю м. Кременчука та професійному святу бібліотекарів України.

Захід «переріс» форму звичайного перегляду літератури і перетворився на яскраве костюмоване дійство, символізуючи розвиток книги та читацьких уподобань від рукописних фоліантів Середньовіччя до нинішніх днів. Бібліотекарі презентували не лише літературу відповідного періоду, а й стиль епохи – костюми, інсталяції з предметів побуту. До них долучилися і працівники музею, які виставили колекцію раритетних артефактів з фондів свого закладу.

В ході заходу відбувалося пряме спілкування бібліотекарів з містянами, в ході якого вони дізналися про розвиток літературних процесів різних історичних періодів та ознайомилися з найпопулярнішими книгами різних часів, наявних у фондах ЦБС для дорослих.

 

 

Смакуй варення з бібліотекою!

 Цього року свій день народження наше місто святкувало у  незвичний спосіб – фестиваль «Солодкий Кременчук» зібрав усіх охочих поласувати смачненьким та відзначити 445-ту річницю  Кременчука кулінарними рекордами.

Оскільки день народження   у багатьох асоціюється з «днем варення», тож ЦБС для дорослих порадувала жителів міста черговим вуличним святом – літературною дегустацією «Смакуй варення з літературними героями».

 24 вересня бібліотекарі пригощали містян смаколиком  з дитинства – запашним, смачним, солодким, всім нам знайомим варенням.

А варення було приготоване різними господинями – як  бібліотекарями і членами їх родин, так і користувачами, які люб’язно надали баночки зі своїх запасів. Тож на кременчужан чекала дегустація дарунків літа, зроблених вмілими руками щедрих господинь.

На заході були представлені різноманітні локації. Першим розпочав роботу український куточок. Всіх, хто давав правильну відповідь на загадки, пригощали фруктами, а також частували смачними пирогами та чаєм з самовару. Такий хід викликав справжній ажіотаж – де вам  наллють гарячого чаю прохолодної днини та ще пирогом почастують абсолютно безкоштовно! Їм допомагали та всіляко розважали присутніх герої Л.Керола «Аліса в Країні чудес» та графиня Вишенька.

Оскільки вуличне свято вперше проводилося дуже довго як на бібліотечний захід – впродовж 6 годин, на зміну одним локаціям та бібліотекарям приходили інші: були різноманітні  ігри, конкурси, вікторини, майстер-класи, анімаційна діяльність, малюнки на асфальті, шоу мильних бульбашок.

Випадкові перехожі надовго затримувалися біля бібліотекарів. Та й як не захопитися такою красою: тут і справжні інсталяції з дарами осені, і пироги дають, і картини оживають, і мистецтву карвінгу навчають!

А для багатьох справжнім подарунком стала можливість зробити яскраве селфі з героями свята!

До уваги жителів міста було представлено перегляд літератури відповідної тематики, повсякчас звучала весела музика та цікаві розповіді бібліотекарів про традиції української та світової кухні.

Смакуй варення з бібліотекою!

Цього року свій день народження наше місто святкувало у  незвичний спосіб – фестиваль «Солодкий Кременчук» зібрав усіх охочих поласувати смачненьким та відзначити 445-ту річницю  Кременчука кулінарними рекордами.

Оскільки день народження   у багатьох асоціюється з «днем варення», тож ЦБС для дорослих порадувала жителів міста черговим вуличним святом – літературною дегустацією «Смакуй варення з літературними героями».

 24 вересня бібліотекарі пригощали містян смаколиком  з дитинства – запашним, смачним, солодким, всім нам знайомим варенням.

А варення було приготоване різними господинями – як  бібліотекарями і членами їх родин, так і користувачами, які люб’язно надали баночки зі своїх запасів. Тож на кременчужан чекала дегустація дарунків літа, зроблених вмілими руками щедрих господинь.

На заході були представлені різноманітні локації. Першим розпочав роботу український куточок. Всіх, хто давав правильну відповідь на загадки, пригощали фруктами, а також частували смачними пирогами та чаєм з самовару. Такий хід викликав справжній ажіотаж – де вам  наллють гарячого чаю прохолодної днини та ще пирогом почастують абсолютно безкоштовно! Їм допомагали та всіляко розважали присутніх герої Л.Керола «Аліса в Країні чудес» та графиня Вишенька.

Оскільки вуличне свято вперше проводилося дуже довго як на бібліотечний захід – впродовж 6 годин, на зміну одним локаціям та бібліотекарям приходили інші: були різноманітні  ігри, конкурси, вікторини, майстер-класи, анімаційна діяльність, малюнки на асфальті, шоу мильних бульбашок.

Випадкові перехожі надовго затримувалися біля бібліотекарів. Та й як не захопитися такою красою: тут і справжні інсталяції з дарами осені, і пироги дають, і картини оживають, і мистецтву карвінгу навчають!

А для багатьох справжнім подарунком стала можливість зробити яскраве селфі з героями свята!

До уваги жителів міста було представлено перегляд літератури відповідної тематики, повсякчас звучала весела музика та цікаві розповіді бібліотекарів про традиції української та світової кухні.

По-справжньому і гідно

Нещодавно світ побачили відразу дві поетичні збірки, що належать родині Решетняків. Одна з них, яка має назву «Побачити обрій зумій», вийшла з-під руки Лілії Верлан-Решетняк, інша – «Дочекалася мати сина» – її синові Миколі. Цікавим є й те, що в обох виданнях яскраво зображується пейзажна лірика, кохання, любов до Батьківщини, а також проблеми сьогодення. Втім, Микола Володимирович чимало рядків присвячує й невидимому ворогові, що визрів у нашій державі у найяскравіших барвах під іменем корупція; вдається до оцінки системи, що породила великих олігархів  і дрібненьких підпанків, а заразом і тих, хто жнивує снопами убитих на війні, хто скалічив українську землю і душі її захисників.

Загалом же темі війни та її героям – оборонцям та захисникам рідної землі – в обох авторів присвячено чимало віршів. У той же час суголоссям власних слів майстри пера   засуджують дії українських пройд, бузувірів та російських найманців і вбивць: «Країні, Боже, допоможи», «Був у мене друг Іванко…» (Л.Й.Решетняк), «Дочекалася мати синочка», «Не дай, Боже, все це пережити», «Навіщо ви стояли на Майдані?», «Присвячення Надії Савченко», «Воїнам, які загинули під час АТО», «Країні 25», «Звернення до Януковича», «Божа кара» (М.В.Решетняк).

Наведемо кілька рядків із поезії автора для ознайомлення з його творчістю:

Бажаю, щоб агресор відступив

І кров не проливалася на сході,

Щоб кожен в мирі й злагоді там жив,

А віра в Бога щоб була з народом!

(«Не дай, Боже, все це пережити»)

І ще з одного вірша:

Але майбутнє світле у держави,

Вкраїна переможе ворогів,

Яскраво в небесах салют засяє

І пролунає радісний наш спів!

(«Країні 25»)

Микола Решетняк – поет, що не боїться експериментувати, а своїм віршам намагається надавати свіжого звучання за рахунок несподіваних характеристик-кроків, завдяки яким крутиться його планета Слова.

Окремі  вірші в Миколи Решетняка набагато складніші, ніж читач сподівався сприйняти, однак від того здаються ще незбагненнішими та внутрішньо суперечливими. Усе це разом створює враження, що  саме в них ховається ключ розуміння тексту, позаяк реальний світ потребує особливої думки, надто вже, коли йдеться про занедбані храми людських душ, власники яких кладуть цінності до кошика під назвою безчестя. Йому, наприклад, не все одно, що і як відбувається в перемитих дощами дворах; поет уже не вірить у зношені слова, якими владці повсякчас підгодовують свій народ. Іншими словами, якщо ми хочемо знати, що таке солодко-гірка істина в поезії, то маємо насамперед шукати в ній поетичний реалізм, який ховається  в одежі  народного й дошкульного, по-справжньому разючого слова.

Збірка автора має тематичну спрямованість, де присутні смислові лейтмотиви, наповнені громадянською, філософською та любовною лірикою, історичними візіями та дотепним гумором, насиченого колористикою життєво-мистецьких форм, в яких на перших ролях найістотніше: добро, віра, любов, милосердя… Досить перечитати декілька його віршів під назвою: «Года загадочные детства», «Калиновые бусы», «Урок мальчишке», «Убийце кота», «Кто добрее», аби переконатися, що саме ця тематика разом із темпераментною та експансивною лірикою, спогадами про дитинство та ключовими поняттями про батьківщину та її народ становить міцний стрижень збірки.

А ось спроба занурити читача в темні вивороти людських вад тримається у нього на турботі за національні цінності, за святе поборення зла і в людині, і в суспільстві та на  служінні справі збереження духу спадщини благодатного землею і людьми рідного краю. Однак робить це він через характеристики персонажів, окремі їхні штрихи, де незмінно присутні гротесковість та сарказм. Цього «берега» автор тримається в низці «кумових» віршів під назвою: «Кум та лікарі», «Кум у Римі», «Дивний кум», «Кум та аферисти», «Кум та гомункул», «Кумова портативка».

Автор часто вдається до алогічності, нонсенсності, від чого у своїй творчості міцно утримує   самобутність та індивідуальність, а від того і поетичну впізнаваність. Відтак його поезія стає джерелом невичерпної естетичної насолоди й цікавих творчих відкриттів та знахідок. Втім,  поряд із такими оцінками його поезію можна охарактеризувати як таку, яка оповита магією таємничості, що іноді зодягнута в особливу мову дивацтва, прикритого масками, під якими ховається тіло невіри та зневіри, а ще – розпачу та злості: («Не заморився я ще жити», «Казали нам з дитинства, в школі…»).

Слід зазначити, що твори обох літераторів вирізняються тим, що в них присутня думка, яка за своїм змістом і глибиною міцно утримує саме слово на шляху до читача. Це чуття поезії та переживання, що проникає в усі сфери буття читацької аудиторії, а ще предметного відчуття нею універсально розмаїтого світу, яке  геть лишає останню  пасивності та інерційності у власному існуванні. Разом вони – читачі та автори –  наче втілення в життя їхніх певних ідей, які повсякчас вигулькують в часі та просторі…

Часом складається враження, що за допомогою слова як Лілія Йосипівна, так і Микола Володимирович обживають в літературі нові шляхи, за допомогою яких вдаються до спроби зійти на інший щабель людської свідомості. Цікавим є й те, що апелюючи до слова, Лілія Решетняк на цьому тлі вдається до спроби недомовленості та ощадливості, а її син та вихованець Микола, спираючись на роками напрацьовану інтуїцію, з усіх сил пробирається в напрямку до невідомого.

Походження Решетняка як поета не становить для нас загадок в його розвитку. Інша річ, коли йдеться про Решетняк-поетесу. Втім, після прочитання декількох поетичних збірок стає зрозумілим, що все у неї – від фантазії душі і серця. Ці два розлогих крила й тримають її  на березі поетичного життя, з його живою та впізнаваною образністю краси світу:

Вибіг вітер із-за гаю,

Як хлопчисько босоногий,

Полетів до небокраю

Не шукаючи дороги.

Лоскотав шовкові трави,

Пелюстки листав ромашкам,

Шепотів понад житами,

Допоміг в польоті пташкам.

 (із вірша «Вітер»)

Може, саме тому протягом останніх років їй вдалося написати й декілька дитячих книжок, які вийшли з друку в період з 2007 по 2014 роки. Серед них «Дитячий калейдоскоп», «Катруся у зоопарку», «Мой дивный сад», «Світ, у якому ти живеш», «Драгоценный подарок принцессы», а також п’яти збірок віршів: «Колокольный звон», «Хрустальная капель», «Взгляд в прошлое», «Твердо верь в чудеса», «Рассвета подарю красу» та оповідання «Откровение пришельца».

«Дитяче» забарвлення Слова присутнє в поетеси й у згаданій збірці:

Нарядилось літо

У смачну одежу.

Де рясніли квіти

В пахощах безмежних –

Червоніють вишні,

Яблука рум’яні,

Сивочолі вийшли

Сливи. Ох духмяні!

Жовті абрикоси

Та фігурні груші

У зелених косах

Причаїлись густо.

(Із вірша «Літечко червоне»)

Іще про одне. Знайомлячись із поезією Лілії Йосипівни та Миколи Володимировича Решетняків, відчув їхнє прагнення пізнання Христа і світу навколо нього. Особистісне  бачення образу Всевишнього наділене послідовністю та утаємниченим сопричастям до символу віри, яка дарує їм задоволення від творчості та прозріння.

Особисто я – як читач – маю для авторів й деякі побажання. Йдеться, насамперед, про те,  що разом із мовою реалій в обох майже відсутня мова полемічної загостреності, які, на мій погляд, додали б поетичним творам певної глибинності, хоча саме з першої вияскравлюються згустки почуттів, за допомогою яких відтворюється нова поетична свідомість. Не завжди автори дотримуються й зовнішньої конфігурації рядків а чи римування. Прискіпливий читач не може не помітити й текстового браку, що виник через відсутність досвідченого редактора зі знанням української та російської мов, якими послуговуються наші автори. В іншому випадку він-таки допоміг би усунути деякі прикрі огріхи та недогляди, що подеколи трапляються в «кущах вишняку», а точніше – в текстах.

Втім, за кожним твором авторів стоїть часточка власної душі, віра в людську світлість і доброту, запрошення у дивосвіт художньої реальності, де читач має змогу пізнати творчий шлях обох літераторів, оцінити їхнє сумління  та дошукатися тих ключів, за допомогою яких він зможе зазирнути до їхнього внутрішнього світу. 

Федір Чужа, член ради спілки літераторів «Славутич» м. Кременчука

Збірки "Побачити обрій зумій" Л.Й.Решетняк і "Дочекалася мати сина" М.В.Решетняка запитуйте у всіх бібліотеках ЦБС для дорослих.

«Голос  крові брата твого 

волає до Мене із  землі»

Ці біблійні слова викарбувані на двох каменях Бабиного Яру двома мовами - українською та ідиш, - нагадуючи наш вічний біль: знищення нацистами близько 100 тисяч людських життів в урочищі Бабин Яр у 1941-1943 роках.

З неминущою гіркотою в душі підходимо до траурної дати - 75-х роковин цієї трагедії. Вдумайтесь: у Бабиному Яру полягла більшість єврейського населення Києва, громадяни ромської національності, українці. Згадаємо же жертви війни та Голокосту, вшануємо пам'ять героїв опору нацизму.

До роковин трагедії у відділі мистецтв ЦМБ ім.М.Горького відкрито перегляд літератури "Не стерти з пам'яті той спомин про війну...". Книги, фотографії, твори художньої літератури, спогади свідків - хвиля людського страждання поглинає і пригнічує. Гортаючи сторінки, відчуваєш давні чужі муки як власні.

Вражає документальний роман Анатолія Кузнєцова "Бабий Яр". Житель Києва, свідок окупації міста, масового розстрілу киян, зібрав у книзі не тільки свої спогади, а й тих, хто пережив ці події. Книга А.Кузнєцова має драматичну долю. Її повний рукопис в СРСР ніколи не публікували, цензурували його постійно, не зважаючи на наполягання автора. А після того, як А.Кузнєцов виїхав з СРСР,  видання "Бабьего Яра" вилучили з продажу і заборонили видавати у бібліотеках. Повна версія роману вийшла у Лондоні, а в Росії - у  1991 р. У 2008 р. син письменника переклав книгу українською мовою, і у тому ж році її перезентували в Україні.

Олександр Круглов - харківський вчений, кандидат філософських наук, автор багатьох праць по темі Голокосту, один з кращих знавців Голокосту - у 2008 - 2010 рр. опублікував 4-хтомник "Без жалости и сомения". Видання являють собою збірки документів: звіти німецьких опергруп і зондеркоманд СД, військових комендатур про акції зондеркоманд, матеріали післівоєнних судових процесів по справах колишніх членів цих команд. У 3-му томі читаємо фрагмент донесення про розстріл у Бабиному Яру: "...зондеркоманда 4 а стратила 29 і 30.9  33771 єврея. Операція  була проведена без перешкод." За цим відстороненим холодним документом - страчені людські життя і безмежне горе...

Збірку А.Кузнєцова продовжує книга "Історія застерігає" (1986 р.), що зібрала трофейні документи про злочин нацистів та їх посібників на окупованій теріторії України. У ній відмічено, що "... за явний саботаж 29-30 вересня знищені євреї міста, загалом близько 35 тис. чоловік, половина яких - жінки"...

Перегляд наповнений світлинами, на які без остраху і жалю неможливо дивитись - документальними свідками варварства.

Жахливо вчитуватись у страшні рядки, вдивлятись у фотографії. Але необхідно. Пам'ять про людей, які рятували світ, обов'язково мусить злишитись для прийдешніх поколінь. Тому що, коли забувають війну - повторюють її знову. Хай на Землі не переведуться люди, які у разі потреби зможуть врятувати світ.

Шиндіна О.П., завідуюча відділом мистецтв ЦМБ ім.М.Горького

Струни кобзи – струни серця…

До 190-річчя від дня народження кобзаря 

Івана Григоровича Кравченка-Крюковського (1826 - 1885)

"Портрет І.Г.Кравченка-Крюковського."
Художник П.Мартинович

Певно, кременчужани подумають, що народний співець-кобзар Іван Григорович Кравченко-Крюковський має якесь відношення до правобережжя Кременчука. Але біографія кобзаря аж ніяк не пов'язана з Крюковом, хоча і був він родом з Полтавщини - народився на околиці міста Лохвиці 1826 року.
Драматичним було життя музиканта. На третьому році життя забрали Іванка Кравченка до покоїв пана Крюковського - тому і прозвали хлопчика Крюковським. Панич, до якого хлопчик був приставлений лакеєм, жорстоко знущався з кріпака. Коли в того почали боліти очі, хазяїн не кинув знущання, а батьки Івана робили все можливе, щоб вилікувати сина. Вони возили його до лікарів у Полтаву, Катеринослав, Київ. Важко навіть уявити, чого це коштувало кріпакам. Але все було марно - Іван осліп.
Хлопцеві пощастило хоча б у тому, що старий пан відпустив його на волю, але не дав ні хати, ні поля. "Ти сліпий, - мовив він, - навіщо тобі хата? Ти у людей де-небудь проживеш".

Мати віддала хлопця на три  роки до кобзаря в науку. Маючи від природи музичні здібності й неабияку пам'ять, Іван швидко опанував гру на кобзі, вивчив багато дум і пісень. Створював свої варіанти дум, вносив до них зміни і доповнення. Голос у нього був вельми хороший. Прекрасно звучала і його гра на кобзі, коли він виконував свої твори без співу. Полтавські кобзарі називали його "великим кобзарем". І.Кравченко-Крюковський користувався надзвичайним авторитетом у кобзарів та лірників, по-перше, як високообізнана людина, по-друге, як "панмайстер", тобто президент досить складної кобзарської організації і, по-третє, як людина надзвичайно справедлива. Він вирішував усі справи по совісті і свято додержувався всіх звичаїв та церемоній своєї корпорації.

"Портрет хлопчика-кобзаря Петра,
учня І.Кравченка-Крюковського".
Художник О.Сластіон

1876 року приїхали до нього художники П.Мартинович і О.Сластіон. Ось як О.Сластіон описав зовнішність кобзаря: "... Це був сухий, вище середнього зросту старий, з майже білим волоссям, що лежало у нього на плечах, як у священника." П.Мартинович записував від І.Кравченка-Крюковського думи цілий тиждень. З ранку до ночі продовжувалось це записування та згадування. На столі стояла сулія горілки, і дід Іван, випиваючи чарку за чаркою, ходив по хаті, хвилюючись і згадуючи забуте. П.Мартинович записав від кобзаря десять дум: "Втеча трьох братів з города Азова", "Олексій Попович", "Самійло Кішка" та інші. На жаль, багато пісень і псалмів кобзар позабув: "Рідко приходиться співати, - сказав він. - Люди старих пісень і не слухають. Тепер я так, для себе граю, та от коли хто з панів покличе, то граю їм". 

Пізніше, 1882 року, мандруючи Полтавщиною, відомий фольклорист В.П.Горленко приїхав у Лохвицю до І.Кравченка-Крюковського. Йому також вдалося записати від співця думи. Ці твори відзначаються повнотою та художньою  довершеністю.

Були у І.Кравченка-Крюковського й учні, яким він передав кобзарські традиції і частку свого репертуару.

У 1885 році на 65-му році життя кобзар І.Г.Кравченко-Крюковський помер у Лохвиці, де і був похований.

Відомим кобзарем назвав Івана Кравченка-Крюковського один з найвидатніших дослідників кобзарства України професор Ф.М.Колесса. А В.Горленко і О.Сластіон ставили його навіть вище за Остапа Вересая - національного надбання кобзарського співу України.

Про І.Г.Кравченка-Крюковського читайте у відділі мистецтв ЦМБ ім.М.Горького:

Лавров Ф.І. Кобзарі [Текст]: нариси з історії кобзарства України /Федір Лавров. - Київ : Мистецтво, 1980. - С.97

Кирдан Б.П. Народні співці-музиканти на Україні [Текст] / Б.Кирдан, А.Омельченко. - Київ : Музична Україна, 1980. - С.115

Шиндіна О.П.,зав.відділом мистецтв ЦМБ ім.М.Горького

Книги – як  душі  авторів

У відділі мистецтв ЦМБ ім.М.Горького відбулася презентація книг відразу трьох авторів - членів Кременчуцької міської спілки літераторів «Славутич»: роману «Життєтрощі» Федора Чужі,  збірки віршів для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку "Неслухняне сонечко" та збірки поезій "Дорога до тебе" Таїсії Цибульської, а також збірки поезій «Цей дивний світ» Віталія Головченка. Усі вони представили на суд читача свої твори, що були видані поточного року. 

«Життєтрощі» – це восьма книга Ф.О.Чужі, головними героями якої є військовослужбовці та члени їхніх сімей, які проходили службу в різних гарнізонах Радянського Союзу. Разом з ними автору запрагнулося передати якнайбільше фарб навколишнього світу, його гармонію простих речей і ситуацій. Іншими словами – на порядку денному стояли «… життя комедії і драми», радість і смуток, де через лабіринти стосунків героїв твору проходять безліч людських думок та вчинків. Ось бачимо частку життя молодих лейтенантів, яких після закінчення військових училищ доля звела в одному з гарнізонів Білоруського військового округу. Тут і військова служба, і побутові речі, і любов зі зрадою, і пригоди на фоні кохання, а ще природа того краю та його історія. А ось уже другий фон книги, бо наш герой пересувається чи то пак переїжджає до іншого місця служби, потім до третього, четвертого, п’ятого… І скрізь свої проблеми, свій малюнок життя, яке снувало навколо головних героїв роману.

А коли на Сході держави загриміла війна й задзвеніли мечі, виникло питання як подолати всі злами та проходи, що на землях Донбасу агресивний сусіда маніакально настирно колотить дияволіаду, збурюючи проти себе весь світ.   

Однією з головних думок книги є та, як за декілька років у московських «майстернях» змогли з колись дружнього російського народу виховати ненависників усього українського. Це «диво» автор намагався передати в душевних переживаннях та діалогах декількох героїв другої частини книги, що має назву «Там, де в’ється дим війни».

Ознайомлюючись зі змістом роману, вдумливий читач має змогу поринути в межово концентрований зміст того чи іншого розділу, який навстіж пронизує, а потім і перелистує життя літературних героїв, разом з якими ніби закарбовується найпам’ятніше, найболючіше та найоригінальніше…

Утримуючи читача у гармонійній послідовності та природності сюжету, автору роману  хотілося  викликати в нього зацікавленість до читання, а заразом одержати неабияку естетичну насолоду, при цьому  проявляти по-справжньому дбайливе ставлення до мови. У той же не забувати про історію українського народу й міцно триматися її берегів.

А ось Таїсія Цибульська подала на розгляд відразу два твори: нашому юному читачеві яскраво, барвисто й зі смаком оформлену книгу «Неслухняне сонечко» та збірку поезій «Дорога до тебе».

Гортаючи сторінки першої, авторка запрошує у подорож до світу казки та чудової лірики. 

В останній збірці її поезій під назвою «Дорога до тебе», авторка в чотирьох тематичних розділах,  кожен з яких є не тільки продовженням попереднього, чи то пак супроводом головної думки, доповнює словесне мозаїчне полотно, зіткане з власних переживань та перейнятих відчуттям життєвого оптимізму.

У першому з них, а саме «У світлі сонячного сяйва», ідеться про високий духовний стан душі людини, завдяки якому народжується не тільки поезія, але й здатність вловлювати його іскринки, коли «чарівним трунком життєдайним, / рядки лягають на папір, / сплітаються думки у рими, / і розквітають сторінки словами мудрими й простими, / як у майстрині рушники».

Замішана на традиційних основах поетичного слова, її поезія несе особисту музику сонячного світла, перегукується, а ще частіше – спирається на   народні традиції, неповторні пісні дитинства та його барви в усіх парадоксальних проявах. І перше, й друге лише допомагає читачеві відчути особливості її поетичного письма, а також ритміко-інтонаційну своєрідність.

Своє законне місце у розділі, так само як і в збірці загалом, посіла тема природи та її складових. У  поезії можна прочитати не тільки про справдешнє щебетання птаства і навіть отой-таки шелест трав, але навіть відчути «співтремтіння» середовища, в якому перебуває людина.

По-своєму Таїсія Цибульська відтворює та виставляє  наголоси й у віршах, присвячених темі кохання, де «головні герої» спираються на римотворчі й смислотворчі думки. Пов’язані із коханням переживання то світяться безмежним щастям, а то гіркотою розлуки, що додає рядкам особливої щемливої ноти:

Хоч вітер втирає небесну сльозинку,

та навіть і він безсилий,
біду зрозуміють лиш ті, хто любили,
лиш той, хто горів щосили!

Ця ж тема має продовження й у віршах під назвою «Старі листи» та «Мадмуазель».
Одним із хвилюючих у книжці є вірш-присвята Матері:

Світанок хоче очі відкривати,
а ти вже хату пораєш давно,
бо трудівниця, жінка ти і мати,
благословляти день тобі дано!

Таїсія Цибульська  – представниця яскравої плеяди місцевих митців слова, яка в своїй поезії шляхом удосконалення його форми вихлюпує зі своєї душі палкі патріотичні почуття, іноді ностальгійні мотиви, а загалом творчо осмислює складність людського буття, як от у вірші «Накипіло», що має однойменну назву другого за рахунком розділу:

Та вперто з колін встаємо ми,
стираючи кров зі щік,
розплатимось за невинного,
за знівечених калік!
За вбитих підступно снайпером,
за вмерлих від рук катів,
відплачуться "імператорам"
сльози гіркі батьків!

Ці думки мають своє продовження й у віршах під назвою «Нова доба», «Чи знайдуться?», «Небрат», «Ненависть», «Жнива», «На порох», «Вовченята», «Хороша людина», « А вони йдуть на небо», в яких тема війни на Донбасі постає особливо гостро. Вони, наче камертон, болем відгукуються не лише в авторки збірки, але й в кожного читача, хто має чутливе українське серце.

Заплакані очі дітей Краматорська,
зруйновані школи, лікарні без вікон,
на порох стирає орда московська
залишки «дружби». На цвинтарі літо.

Або: 

Танки і снайпери, вибухи й постріли 

пише в клітинках дитя. 

Біженці, літо, бомби і обстріли

вперто диктує життя. 

Зона АТО, бетеери, заручники - 

то на Донбасі жнива. 

Школа в руїнах, зотлілі підручники, 

кров'ю залита трава. 

Слово "війна" у блокноті рожевому 

мати стирає до дір: 

Доню, пиши - у садочку вишневому...

сонце…і квіти… і мир!

«Мелодія любові», «Ненаписаний лист», «Пустодзвін», «Одна», «Пелюстками», «У світлі старого торшера», «Деліт», «Сутінки в режимі онлайн» та ще більше десятка інших присвят любові і коханню «заховалися» у розділі «Мелодія любові», як от у вірші «Перше кохання»:

Тріпоче серце, проганяє втому,
втікає сон до приязних зірок,
і щось велике, тепле, невідоме,
сплітає в серці чарівний вінок!
Літають мрії понад небокраєм,
сновида-вітер бродить за вікном,
можливо, вітер теж когось чекає,
у літню ніч блукаючи Дніпром?

Приємно вражають  й інші барви слова, коли поетеса, як творець нових гармоній, шляхом розширення меж поетичної мови шукає їх у комірчинах національної свідомості. Така інтерпретація баченого й пережитого – спроба свого прочитання навколишнього світу. Варто лише перегорнути сторінки четвертого розділу під промовистою назвою «Між нами, дівчатками», якою й закінчується збірка.

І хоча загалом збірка поетеси дає не повне уявлення про її творчу натуру, усе ж таки читач матиме досить помітні штрихи до її поетичного портрету.

Можна було б наводити й інші приклади, але чи варто, коли книга має бути прочитаною. Там читач  і знайде все те, що Таїсія Цибульська хотіла донести до читача.

Дещо інше забарвлення носить поезія Віталія Головченка, яку він зібрав під одним «крилом» у збірці під назвою «Цей дивний світ».

Скільки тут корисної інформації, яка впереміш із поетикою вихлюпується на сторінки збірки, зачаровують та зачудовують небайдужого читача!

Ось читаємо про грішний рай в рожевій правітчизні, а ось спливає день, як миро на чолі, а тут у нього чуються перегуки  співу струмка, від якого звуки ринуть увсебіч: до краю, де народився, в піднебесся, де гралося птаство, за горизонт, де вже з’явилося надвечірнє сонце…

Поетичні оповідки Віталія Головченка – розповіді, які хочеться читати й читати, бо за рядками віршів бачиться все живе й неживе, а звичні побутові речі наповнюються глибиною загальнолюдських відносин і почуттів. Акумулюючи  увагу читача на окремих деталях, автор у такий спосіб переносить нас  і до спогадів про своє босоноге дитинство, і до подій, що пропікають  вогненними блискавками, і до тих місць, де душа радіє і священнодіє – де медовий вітер і гарячі квіти співають гімн нев’янучій весні…

Читаючи поезію Головченка, відчуваєш потужну конденсацію і гармонію його героїв та образів, завдяки чому простежується його авторське прагнення до краси в слові, а заодно і до віри в те, про що пише сам поет.

Нам же залишається судити про наших письменників не по тому, як вони почуваються по той бік зла й за межами гріха, а по тому, як вони бачать бездонне небо і дніпровий спів, як голосно весна щебече про любов і яким життям живуть герої їхніх книг.

Федір Чужа, голова Кременчуцької міської організації  Національної спілки журналістів України, член ради спілки літераторів «Славутич»