Місія бібліотеки - забезпечення якісним обслуговуванням громади міста

середа, 30 січня 2019 р.


5 лютого о 13-00 год. відділ мистецтв та відділ літератури іноземними мовами запрошують до Центральної міської бібліотеки  на китайську церемонію "Новий рік по-китайськи!"
Саме в цей день жителі Китаю зустрічають свій незвичайний 4716 рік, який пройде під знаком жовтої земляної Свині. На вас чекають захоплюючі ігри та конкурси, інсценівка давньої легенди, неперевершені майстер-класи і навіть танець Дракона!
Приходьте, грайте, розважайтеся та робіть селфі з китайським драконом! Чекаємо на вас!
Запрошуємо представників мас-медіа до конференц-зали ЦМБ  за адресою: вул.Європейська, б.66/13

вівторок, 29 січня 2019 р.

Енергія душі та розуму

Що знають громадяни незалежної України про Павла Платоновича Чубинського? Поет і автор віршу "Ще не вмерла Україна". Парадоксально, але, майже кожного дня слухаючи Державний гімн України, ми здебільшлого не маємо повної уяви про те, ким насправді був для України П.Чубинський.
А був він великим трударем, феноменальним етнографом, народознавцем, який життя поклав в ім'я збирання фольклору, дослідження звичаїв та обрядової культури народного буття. Автор більше 50 праць і статей про етнографію російської Півночі. Автор семитомника «Праць етнографічної статистичної експедиції Російського географічного товариства у Західно-руський край», присвячених дослідженню українського народознавства. Ця праця П.Чубинського була єдиною на той час. Здобувши силу силенну вдячних і схвальних відгуків з Франції, Польщі, Росії, вона вкотре привернула увагу світу до українського народу, багатовікову історичну славу якого було сплюндровано вельможними сусідами.
Можна стверджувати, що Павло Платонович Чубинський був етнографом від Бога. І віршування у його творчості займало другорядне місце. Але ось як сталося: за часи радянської України його безцінний народзнавчий скарб свідомо замовчувався, через що так мало українцям відомо про цю його титанічну працю.
Відділ мистецтв доклав зусиль, аби скасувати цю несправедливість і відкрити користувачам Павла Чубинського-етнографа - невтомну людину, чий величезний внесок у розвиток української і російської етнографії дорівнює подвигу. У конференц-залі ЦМБ на медіавечір "Енергія душі та розуму" зібралася молодь, для якої етнографічна діяльність П.Чубинського стала відкриттям. Привід був серйозний - адже 27 січня виконалося 180 років від дня народження народознавця.
Говорили про його працю по збиранню фольклору, про тяжкі експедиції, які здійснював вчений задля дослідження народного побуту. Дивились книги, присвячені науковцю, у тому числі і видання творів самого П.Чубинського.
Жваво промайнула і вікторина за працями народознавця, яка виявила неабияку обізнаність підлітків у знанні українських народних переказів, легенд, міфів. В пам'ять мужньої видатної людини прозвучав Гімн незалежної України.

четвер, 24 січня 2019 р.

Людина-оркестр
С.П.Людкевич. 1950-ті рр.
Сьогодні виконується 140 років від дня народження галицького композитора Станіслава Людкевича. С.Людкевич прожив на світі 100 років. Його унікальна постать заслуговує уваги. Він був композитором, дириґентом, викладачем, науковцем, музичним критиком, редактором, фольклористом. А ще він одружився вперше у віці 94 років!
Ця історія почалась 24 січня 1879 року, коли у родині Людкевичів, яка мешкала у містечку Ярослав на Галичині (зараз входить до складу Польщі), народився син.
Музичну обдарованість  хлопчика виявили, коли йому було чотири роки. Під час навчання у Ярославській гімназії Святослав співав у хорі, а у 12 років став його дириґентом. У неповні 18 років він написав перший свій твір “Пожар” на слова поеми Шиллера.
На момент закінчення навчання Людкевич мав у своєму доробку хори “Гамалія” і “Поклик до слов’ян” та 7 п’єс для фортепіано, які із задоволенням грають і сьогодні.
Після ґімназії, у 1898 році, Станіслав вступив до Львівського університету, студіював там українську філологію. Але паралельно брав уроки композиції, і як вільний слухач вчився у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.
С.П.Людкевич
В університетські роки Святослав особисто познайомився з Іваном Франком. Людкевич присвятив поетові симфонічний твір “Вічний революціонер” і мав виконати його на святкуванні 25-річчя творчої діяльності Франка. “Думав, провалюся крізь землю від сорому”, – згадував пізніше Станіслав Пилипович. Сам Франко прокоментував музичний подарунок так: “Ви зробили мені несподіванку, що написали музику на мій текст, однак я волів би, щоб і в середній частині “Вічного революціонера” було менше коляди, а більше маршу”.
1901 року Людкевич отримав диплом викладача української та латинської мов. Працював у львівських гімназіях, навчальних закладах Перемишля
У 1903-1904 рр. Людкевич проходив військову службу у Відні, де мав можливість відвідувати найкращі концертні зали міста.
По поверненню композитор спробував себе у ролі редактора журналу “Артистичний вісник” (1905-1907), написав багато статей на музикознавчі теми.
1907 року він повернувся до Відня і вступив вільним слухачем до Віденського університету. І уявіть собі, що лише за рік навчання написав докторську дисертацію! Потім відвідував лекції у відділі музикології Ляйпцізького університету.
Станіслав Пилипович був одним з ініціаторів створення Вищого музичного інституту ім.Лисенка у Львові, а з 1910 по 1915 – його директором.
Людкевич у свої 30 років став першим дипломованим музикологом та  популярним композитором Галичини. Славу йому здобули кантата-симфонія “Кавказ” (1913) на слова Тараса Шевченка, романс “Черемоше, брате мій”, обробка української народної пісні “Гагілка”, кантата “Вільній Україні”, цикл варіацій “Елегія” для фортепіано.
Над “Кавказом” Людкевич працював 11 років. Твір було виконано 1914 року у Львові із запаморочливим успіхом!
Безхмарним було у той час і особисте життя композитора. У музичному інституті, де викладав Людкевич, навчалася майбутня співачка Олександра Парахоняк. Між ними спалахнуло почуття, Людкевич освідчився Олександрі, але Перша світова війна зруйнувала їхні плани: Станіслав Людкевич був мобілізований, згодом потрапив до російського полону, а тим часом Олександра вийшла заміж. Пізніше Людкевич присвятив Олександрі солоспів “Тайна” на слова Олександра Олеся.
У полоні  Людкевич не припиняв писати власні твори. За цей час він знайомився із місцевим фольклором, який використав, наприклад, у творі “Сонце заходить, гори чорніють”.
Хвилі революції докотилися до Людкевича 1 листопада 1917 року  влада УНР викликала композитора до Києва. У столиці він зустрівся із колегами Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем.
У неспокійний час польсько-української війни галичанин повернувся до Львова, який на той час відійшов полякам. З 1919 р. він вже майже не залишав місто.
Людкевич організував перший український симфонічний оркестр у Галичині при Музичному товаристві ім.Лисенка, керував Музичним інститутом до 1926 р.,  був інспектором філій інституту у 1926-1939 рр.
Людкевич написав багато статей про вітчизняних композиторів у журналі “Українська музика”, дириґував хором “Львівський Боян”. Одним з найвизначніших його творів для хору стала симфонічна поема “Каменярі” (1926 р.) на слова І.Франка. Виконати цей твір в умовах тодішньої Польщі вимагало неабиякої сміливості, адже головною темою стала бойова пісня:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить,
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
У 1928р. композитор написав “Стрілецьку рапсодію”, засновану на популярних стрілецьких піснях. Пізніше у радянські часи її перейменують у “Галицьку рапсодію”.
У ці роки Людкевич публікує багато обробок українських пісень. Вершиною стала кантата  “Заповіт” на слова Шевченка, прем’єра якої відбулася у 1936 р. в Оперному театрі.
Наближалася Друга світова війна, а разом з нею – нові випробування для вже не молодого композитора.
1939 рік. Після нападу СРСР та Гітлерівської Німеччини на Польщу, Львів зайняли більшовики. Всі українські установи, у тому числі й Музичний інститут ім.Лисенка, “Львівський Боян”, Наукове Товариство ім. Шевченка, в яких працював Людкевич, були ліквідовані. Натомість створено багато нових організацій та установ за радянськими зразками.
Тепер Станіслав Пилипович працював на другорядних посадах у Державній консерваторії ім.Лисенка та у Філії інституту Фольклору Академії наук УРСР.
Найвизначнішим твором у цей час стала кантата “Наймит” на слова І.Франка.
Після війни, коли у Львів повернулася радянська влада, Людкевича, на відміну від багатьох його сучасників, не тільки не репресували, а навіть відзначали нагородами: у 1946р. йому присуджено звання заслуженого артиста СРСР, у 1949р. нагороджено орденом “Трудового червоного прапора”, в 1951 р. – орденом “Знак пошани”. Саме за “Кавказ” і “Заповіт” у 1964 р. він був ушанований Державної премії УРСР ім.Т. Шевченка.
Зеновія Штундер
На перший план для Людкевича вийшла педагогічна діяльність. У консерваторії він і познайомився із майбутньою дружиною.
21-річна Зеновія Штундер у 1948р. вступила на музикознавче відділення, захистила дисертацію у Людкевича, а потім стала його асистенткою. У 1973р. пані Зеновія підготувала і видала статті Людкевича. Весь наклад видання пустили під ніж, а її звільнили з роботи.
Заступився за неї сам Людкевич, якому тоді вже було 94 роки. Композитор переписав усе майно та свій архів на пані Зеновію, щоб його не могли знищити. Третього листопада 1973 р. вони одружилися.
Стосунки із радянською владою були у композитора дуже непрості.
Станіслав Людкевич (в центрі), Василь Барвінський
 у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка
у Львові. 1930-і рр.
Станіслав Людкевич був єдиним із львівських композиторів, який виступив на захист Василя Барвінського, якого засудили на 10 років мордовських таборів, а 1963 р. підписав лист до Брежнєва про його звільнення і реабілітацію.
Його демонстративно не вітали із ювілеєм в офіційних виданнях, тоді як незначним авторам приділяли півшпальти.
На 75 році життя Людкевич написав оперу “Довбуш”. Її нещадно розгромили борці з “формалізмом”.
Людкевич припинив писати статті та рецензії у пресі, що робив майже 40 років до того.  Його музикознавчі праці та спогади виходили у друк із запізненням або ж ігнорувалися взагалі. Друк музичних творів також загальмувався.
С.П.Людкевич
Проте Станіслав Пилипович продовжував викладати у консерваторії до 92 року життя, а професором-консультантом працював до самої смерті.
Помер Станіслав Пилипович 10 вересня 1979 р., через 9 місяців після святкування свого 100-літнього ювілею. Похований на Личаківському кладовищі. Через десять років на його могилі з’явився пам’ятник у вигляді фігури летючого Прометея. Так і стали називати Людкевича після смерті – “Прометей української музики”.

Матеріали для статті взяті з сайту Collegium Musicum  https://collegiummusicum.com.ua/