Пам’яті жертв Голодомору в Україні

«Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього». Адже наше минуле, історія нашого народу – це невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ має її, свою власну – глибоку і прозору або замулену й прикидану, але має ту, яку створив. Нашу намагались і замулити, і прикидати.

Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано криваво-чорним кольором.

Голод 1932-33 років чорніє великою плямою на демографічній карті України. Як можна забути, що без стихії, без засухи, без війни – в самому центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, небачений голод забрав у могилу мільйони людей?
Якими словами можна описати мучеництво України того періоду, яке поклало в землю сім мільйонів своїх кращих синів і дочок. Голодомор позначився на майбутньому нації. Третина умертвлених голодом – діти, які не народили нащадків, не дали потомства.

У той час Україна була скорботною матір'ю, яка сумує за своїми дітьми.
Про штучний голодомор, як один із найжахливіших способів нищення народу свідчать спогади, зібрані в книгах про цю страшну трагедію і представлені на виставці, присвяченій Дню пам’яті жертв Голодомору в Україні (1932-1933 рр.) під назвою «Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю».

Пам'ять про Голодомор має бути вічною, як реквієм, як пересторога всім сущим на Землі.