5 лютого о 13-00 год. відділ мистецтв та відділ літератури іноземними мовами запрошують до Центральної міської бібліотеки  на китайську церемонію "Новий рік по-китайськи!"
Саме в цей день жителі Китаю зустрічають свій незвичайний 4716 рік, який пройде під знаком жовтої земляної Свині. На вас чекають захоплюючі ігри та конкурси, інсценівка давньої легенди, неперевершені майстер-класи і навіть танець Дракона!
Приходьте, грайте, розважайтеся та робіть селфі з китайським драконом! Чекаємо на вас!
Запрошуємо представників мас-медіа до конференц-зали ЦМБ  за адресою: вул.Європейська, б.66/13

Енергія душі та розуму

Що знають громадяни незалежної України про Павла Платоновича Чубинського? Поет і автор віршу "Ще не вмерла Україна". Парадоксально, але, майже кожного дня слухаючи Державний гімн України, ми здебільшлого не маємо повної уяви про те, ким насправді був для України П.Чубинський.
А був він великим трударем, феноменальним етнографом, народознавцем, який життя поклав в ім'я збирання фольклору, дослідження звичаїв та обрядової культури народного буття. Автор більше 50 праць і статей про етнографію російської Півночі. Автор семитомника «Праць етнографічної статистичної експедиції Російського географічного товариства у Західно-руський край», присвячених дослідженню українського народознавства. Ця праця П.Чубинського була єдиною на той час. Здобувши силу силенну вдячних і схвальних відгуків з Франції, Польщі, Росії, вона вкотре привернула увагу світу до українського народу, багатовікову історичну славу якого було сплюндровано вельможними сусідами.
Можна стверджувати, що Павло Платонович Чубинський був етнографом від Бога. І віршування у його творчості займало другорядне місце. Але ось як сталося: за часи радянської України його безцінний народзнавчий скарб свідомо замовчувався, через що так мало українцям відомо про цю його титанічну працю.

Відділ мистецтв доклав зусиль, аби скасувати цю несправедливість і відкрити користувачам Павла Чубинського-етнографа - невтомну людину, чий величезний внесок у розвиток української і російської етнографії дорівнює подвигу. У конференц-залі ЦМБ на медіавечір "Енергія душі та розуму" зібралася молодь, для якої етнографічна діяльність П.Чубинського стала відкриттям. Привід був серйозний - адже 27 січня виконалося 180 років від дня народження народознавця.

Говорили про його працю по збиранню фольклору, про тяжкі експедиції, які здійснював вчений задля дослідження народного побуту. Дивились книги, присвячені науковцю, у тому числі і видання творів самого П.Чубинського.

Жваво промайнула і вікторина за працями народознавця, яка виявила неабияку обізнаність підлітків у знанні українських народних переказів, легенд, міфів. В пам'ять мужньої видатної людини прозвучав Гімн незалежної України.

Людина-оркестр

С.П.Людкевич. 1950-ті рр.

Сьогодні виконується 140 років від дня народження галицького композитора Станіслава Людкевича. С.Людкевич прожив на світі 100 років. Його унікальна постать заслуговує уваги. Він був композитором, дириґентом, викладачем, науковцем, музичним критиком, редактором, фольклористом. А ще він одружився вперше у віці 94 років!

Ця історія почалась 24 січня 1879 року, коли у родині Людкевичів, яка мешкала у містечку Ярослав на Галичині (зараз входить до складу Польщі), народився син.

Музичну обдарованість  хлопчика виявили, коли йому було чотири роки. Під час навчання у Ярославській гімназії Святослав співав у хорі, а у 12 років став його дириґентом. У неповні 18 років він написав перший свій твір “Пожар” на слова поеми Шиллера.

На момент закінчення навчання Людкевич мав у своєму доробку хори “Гамалія” і “Поклик до слов’ян” та 7 п’єс для фортепіано, які із задоволенням грають і сьогодні.

Після ґімназії, у 1898 році, Станіслав вступив до Львівського університету, студіював там українську філологію. Але паралельно брав уроки композиції, і як вільний слухач вчився у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.

С.П.Людкевич

В університетські роки Святослав особисто познайомився з Іваном Франком. Людкевич присвятив поетові симфонічний твір “Вічний революціонер” і мав виконати його на святкуванні 25-річчя творчої діяльності Франка. “Думав, провалюся крізь землю від сорому”, – згадував пізніше Станіслав Пилипович. Сам Франко прокоментував музичний подарунок так: “Ви зробили мені несподіванку, що написали музику на мій текст, однак я волів би, щоб і в середній частині “Вічного революціонера” було менше коляди, а більше маршу”.

1901 року Людкевич отримав диплом викладача української та латинської мов. Працював у львівських гімназіях, навчальних закладах Перемишля

У 1903-1904 рр. Людкевич проходив військову службу у Відні, де мав можливість відвідувати найкращі концертні зали міста.

По поверненню композитор спробував себе у ролі редактора журналу “Артистичний вісник” (1905-1907), написав багато статей на музикознавчі теми.

1907 року він повернувся до Відня і вступив вільним слухачем до Віденського університету. І уявіть собі, що лише за рік навчання написав докторську дисертацію! Потім відвідував лекції у відділі музикології Ляйпцізького університету.

Станіслав Пилипович був одним з ініціаторів створення Вищого музичного інституту ім.Лисенка у Львові, а з 1910 по 1915 – його директором.

Людкевич у свої 30 років став першим дипломованим музикологом та  популярним композитором Галичини. Славу йому здобули кантата-симфонія “Кавказ” (1913) на слова Тараса Шевченка, романс “Черемоше, брате мій”, обробка української народної пісні “Гагілка”, кантата “Вільній Україні”, цикл варіацій “Елегія” для фортепіано.

Над “Кавказом” Людкевич працював 11 років. Твір було виконано 1914 року у Львові із запаморочливим успіхом!

Безхмарним було у той час і особисте життя композитора. У музичному інституті, де викладав Людкевич, навчалася майбутня співачка Олександра Парахоняк. Між ними спалахнуло почуття, Людкевич освідчився Олександрі, але Перша світова війна зруйнувала їхні плани: Станіслав Людкевич був мобілізований, згодом потрапив до російського полону, а тим часом Олександра вийшла заміж. Пізніше Людкевич присвятив Олександрі солоспів “Тайна” на слова Олександра Олеся.

У полоні  Людкевич не припиняв писати власні твори. За цей час він знайомився із місцевим фольклором, який використав, наприклад, у творі “Сонце заходить, гори чорніють”.

Хвилі революції докотилися до Людкевича 1 листопада 1917 року  влада УНР викликала композитора до Києва. У столиці він зустрівся із колегами Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем.

У неспокійний час польсько-української війни галичанин повернувся до Львова, який на той час відійшов полякам. З 1919 р. він вже майже не залишав місто.

Людкевич організував перший український симфонічний оркестр у Галичині при Музичному товаристві ім.Лисенка, керував Музичним інститутом до 1926 р.,  був інспектором філій інституту у 1926-1939 рр.

Людкевич написав багато статей про вітчизняних композиторів у журналі “Українська музика”, дириґував хором “Львівський Боян”. Одним з найвизначніших його творів для хору стала симфонічна поема “Каменярі” (1926 р.) на слова І.Франка. Виконати цей твір в умовах тодішньої Польщі вимагало неабиякої сміливості, адже головною темою стала бойова пісня:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить,
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.

У 1928р. композитор написав “Стрілецьку рапсодію”, засновану на популярних стрілецьких піснях. Пізніше у радянські часи її перейменують у “Галицьку рапсодію”.

У ці роки Людкевич публікує багато обробок українських пісень. Вершиною стала кантата  “Заповіт” на слова Шевченка, прем’єра якої відбулася у 1936 р. в Оперному театрі.

Наближалася Друга світова війна, а разом з нею – нові випробування для вже не молодого композитора.

1939 рік. Після нападу СРСР та Гітлерівської Німеччини на Польщу, Львів зайняли більшовики. Всі українські установи, у тому числі й Музичний інститут ім.Лисенка, “Львівський Боян”, Наукове Товариство ім. Шевченка, в яких працював Людкевич, були ліквідовані. Натомість створено багато нових організацій та установ за радянськими зразками.

Тепер Станіслав Пилипович працював на другорядних посадах у Державній консерваторії ім.Лисенка та у Філії інституту Фольклору Академії наук УРСР.

Найвизначнішим твором у цей час стала кантата “Наймит” на слова І.Франка.

Після війни, коли у Львів повернулася радянська влада, Людкевича, на відміну від багатьох його сучасників, не тільки не репресували, а навіть відзначали нагородами: у 1946р. йому присуджено звання заслуженого артиста СРСР, у 1949р. нагороджено орденом “Трудового червоного прапора”, в 1951 р. – орденом “Знак пошани”. Саме за “Кавказ” і “Заповіт” у 1964 р. він був ушанований Державної премії УРСР ім.Т. Шевченка.

Зеновія Штундер

На перший план для Людкевича вийшла педагогічна діяльність. У консерваторії він і познайомився із майбутньою дружиною.

21-річна Зеновія Штундер у 1948р. вступила на музикознавче відділення, захистила дисертацію у Людкевича, а потім стала його асистенткою. У 1973р. пані Зеновія підготувала і видала статті Людкевича. Весь наклад видання пустили під ніж, а її звільнили з роботи.

Заступився за неї сам Людкевич, якому тоді вже було 94 роки. Композитор переписав усе майно та свій архів на пані Зеновію, щоб його не могли знищити. Третього листопада 1973 р. вони одружилися.

Стосунки із радянською владою були у композитора дуже непрості.

Станіслав Людкевич (в центрі), Василь Барвінський
 у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка
у Львові. 1930-і рр.

Станіслав Людкевич був єдиним із львівських композиторів, який виступив на захист Василя Барвінського, якого засудили на 10 років мордовських таборів, а 1963 р. підписав лист до Брежнєва про його звільнення і реабілітацію.

Його демонстративно не вітали із ювілеєм в офіційних виданнях, тоді як незначним авторам приділяли півшпальти.

На 75 році життя Людкевич написав оперу “Довбуш”. Її нещадно розгромили борці з “формалізмом”.

Людкевич припинив писати статті та рецензії у пресі, що робив майже 40 років до того.  Його музикознавчі праці та спогади виходили у друк із запізненням або ж ігнорувалися взагалі. Друк музичних творів також загальмувався.

С.П.Людкевич

Проте Станіслав Пилипович продовжував викладати у консерваторії до 92 року життя, а професором-консультантом працював до самої смерті.

Помер Станіслав Пилипович 10 вересня 1979 р., через 9 місяців після святкування свого 100-літнього ювілею. Похований на Личаківському кладовищі. Через десять років на його могилі з’явився пам’ятник у вигляді фігури летючого Прометея. Так і стали називати Людкевича після смерті – “Прометей української музики”.

Матеріали для статті взяті з сайту Collegium Musicum  https://collegiummusicum.com.ua/

М.С.Кравченко.
Малюнок О.Сластіона

Непомітний  ювілей

Наближаються свята, які довгою низкою проходять через зимові місяці українців. Серед цих подій не хотілося б забути про скромний ювілей, який, тим не менше, для Полтавщини має значення неабияке. Говоримо про 160-річчя від дня народження кобзаря Михайла Степановича Кравченка з Великих Сорочинців (27 грудня 1858  — 21 (22) квітня 1917 ). Про те, як виглядав М.Кравченко, ми знаємо завдяки малюнкам Опанаса Сластіона, який багато років малював кобзарів. Образ Михайла Степановича у Сластіонових малюнках зустрічаємо найчастіше, бо художник до нього ставився з великою прихильністю  і повагою.

Кобзар М.С.Кравченко на дачі Короленка.
1911р.

Саме завдяки О.Сластіону дослідники знають, як кобзар жив, і головне – перелік пісень, що він співав. Михайло Кравченко із села Великі Сорочинці, тяжко захворівши, осліп на п'ятнадцятому році життя. Із сімнадцяти років почав навчатися у миргородського кобзаря, аби заробити собі на шматок хліба. Мешкав М. Кравченко в невеликій хаті. Перша жінка померла, і він залишився з трьома дітьми. Одружився вдруге. Жив у одній хаті зі своїм братом та його дружиною – людьми хворими і нездатними до жодної праці.

М.С.Кравченко.
Малюнок О.Сластіона

М.Кравченко дуже бідував. Щоб прожити самому й утримати таку рідню, заробляв не лише кобзарством, а й плетінням мотузок. Робота ця була тяжкою, псувала пальці. "Як попов'єш, - говорив кобзар, - отих верьовок з місяць, так з пучок дванадцять шкур злізе, - куди вже там грати". О.Сластіон писав на портретах кобзаря, які думи, псалми і пісні той виконував. «Я дечого й більше знав, - розповідав кобзар, - та ото як почали нас переслідувати, так я й повикидав усе з голови, - думка така: нащо воно тепер і здалося». З

Кобзарі М. Кравченко,Т.Пархоменко
і П.Древченко

а свідченням О. Сластіона, співав добре, хоч мав не дуже чистий голос. Особливо любив виконувати думи. Їх він повторював не дослівно. На запитання О. Сластіона про те, чого він в думи іноді вставляє слова, звороти і навіть цілі вірші (рядки), яких раніше не співав, кобзар відповів: «Е, то вже всякий так, се ж не пісня. Як підійде, знаєте: іноді й коротко, а іноді й довше буде… То вже всякий так: те забуде — друге вигада, або й од іншого згадує що-небудь. То вже у пісні друге діло, а то ж таки!..». Опанас Сластіон улаштував поїздку М.Кравченка до Петербурга, де той мав виступати зі своїми думами та піснями. Опанас Георгійович, посадивши його у вагон, запитав: «А що, дядьку Михайле, якби  вам довелося співати перед самим царем, що б ви тоді?» – «А що ж, – відповідав кобзар, – якщо Бог приведе до того, то прохатиму, щоб усій нашій братії було вільно ходить, де хочеш, а мені самому нічого не треба». Опанас Георгійович був вражений усвідомленням цією простою людиною інтересів «своєї братії», інтересів, які вона ставила вище за свої особисті. 

М.С.Кравченко.
Малюнок О.Сластіона

Крім Петербурга й Харкова, побув він і в 1905 в Катеринославі на ХІІІ Археологічній конференції, Одесі, Ялті. У Москві спробували було записати його гру та спів на фонограф, але спроба ця не була дуже вдала. У 1904 р. його записував В.Шевченко (записи зберігаються в ІМФЕ в Києві). Згадаємо про думу «Чорна неділя в Сорочинцях», складену Михайлом Кравченком, і про історію, пов’язану з її виникненням. «Чорна неділя в Сорочинцях» розповідає  про революційні події грудня 1905-го року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині, свідком яких був сам кобзар.

Кобзарі П.Древченко
та М.Кравченко (справа)

Починаючи з другої половини ХІХ ст. донське козацтво дедалі більше асоціювалося з жорстоким знаряддям в руках деспотичного царату, за допомогою якого царський уряд боровся з волелюбними пориваннями свого власного народу. Козацькі військові частини розміщалися урядом в найбільших промислових та культурних центрах країни. Будь-які мирні демонстрації та мітинги жорстоко розганялися за допомогою цих козацьких військ. Донські козаки без вагань застосовували нагайки проти неозброєних людей, жінок та підлітків, а в особливих випадках орудували шашками та гвинтівками, як це було, наприклад, під час революційних подій 1905-го року. 

М.Кравченко у палаці Петра Малинки.
Верхня Будаківка, Полтавщина,
поч. ХХ ст

У грудні 1905-го року загони з донських козаків та кавказьких черкесів на смерть вбивали повсталих українських селян у Великих Сорочинцях на Полтавщині. Керівник каральної експедиції Барабаш силою зібрав селян на площу біля волосного правління і під загрозою смерті поставив на коліна в глибокий сніг, примусивши людей стояти так чотири години. Карателі провели масові арешти; всю ніч на селі чинили розправу п'яні козаки, які вбили багато селян. Очевидцем цієї розправи був відомий кобзар Михайло Кравченко, який сам потерпів від карателів, а згодом склав дві думи — «Чорна неділя у Сорочинцях» і «Про сорочинські події 1905-го року», у яких правдиво змалював все, що бачив в ті жахливі дні.  Донські козаки, які звикли мати справу зі студентами та міською інтелігенцією, не чекали рішучої відсічі від беззбройних селян. І даремно. Нащадки українських козаків з Великих Сорочинців дали гарнесеньких прочуханів козакам російським, яким не допомогли цього разу ні шашки, ні гвинтівки. Донські загони ганебно втікали з Великих Сорочинців, кинувши на народну поталу свого командира Барабаша, якого було вбито селянами.

А то ж не чорна хмара ясне небо вкрила
Та й не громом загриміла,
То й не орда набігала,
Що дідів-прадідів у неволю забирала –
Кинулись на сорочан донці й черкеси, підковами топтали
Й з рушниць стріляли
Та на вулицях доганяли,
На дворах та на левадах лютій смерті предавали,
Били, мордували,
Жалості не мали.
Ой у неділю у вечір вп’ять тая завірюха закружила
Та доріженьки снігом крила,
А у сорочан жінки та батьки ще й малі діти
Дрібні сльозоньки проливають
Та мерців обмивають,
На столи покладають,
Барабаша проклинають:
«Ой Барабаше, Барабаше,
Лихо твоє й наше!
Що ти наших діток посиротив
Та й сам свою голову положив».

Але марно було боротися з деспотичним режимом, який захищали від народного гніву ті самі донські козаки. Через кілька днів донці повернулися з новим командиром Філоновим, та озброєні гарматами. Ховаючись за артилерію, донські козаки увійшли у село та потопили народне повстання у крові. Прогнилий режим проіснував після того іще 12 років, та все-таки впав у 1917-м. Тоді гірку чашу народної помсти довелося до кінця випити і донським козакам, які забули про те, що пролита кров завжди відплачується іншою кров'ю. 

На початку XX століття М. Кравченко познайомився з видатним російським письменником-демократом В. Г. Короленком. Колишній поводир кобзаря Г.Г.Легейда так згадує ті відвідини: "Прийшли ми одного разу до с. Хатки, де тоді влітку відпочивав В. Г. Короленко. Зустрів він Кравченка дуже ласкаво. «Моє шанування!» — сказав і подав руку кобзареві. Потім грали і говорили, говорили… Коли ми зібралися іти, Короленко знову міцно потиснув руку Кравченкові і сказав: «До побачення!» Ішов я тоді додому і думав: «Ні, не старець дядько Михайло, коли йому такі люди в дружбу йдуть». Саме В.Короленко і записав від кобзаря думу «Чорна неділя в Сорочинцях»  у 1906-му році. Кобза Кравченка зберігається у Миргородському краєзнавчому музеї. На тильному боці грифа викарбувано текст: "Оцю кобзу роздобувъ Мыхайло Стыпановичъ Кравченко, а переробляли брати Заикыны, а коштує вона дорогенько 10 карбованцівъ". 

    Про М.С.Кравченка читайте у відділі мистецтв ЦМБ:

      Кирдан Б. Народні співці-музиканти на Україні / Б.Кирдан, А.Омельченко. – К.:                  Музична Україна,1980. – С.125

      Портрети українських кобзарів О.Сластіона / вступ. стаття, примітки і                         коментарі Ю.Турченка. – К.: Вид-во Академії наук Української РС, 1961. – 61 с.

     Лавров Ф.І. Кобзарі [Текст]: нариси з історії кобзарства України. - Київ:                            Мистецтво, 1980. - С.123

     Муха А. Композитори Украiни та украiнськоi дiаспори: довiдник.-Київ: Музична                Україна, 2004. - С.157

      Бандури рокіт голосний // Історичний календар-2002. Київ, 2002. - С.214

Брати   музики

Платон  Майборода

Георгій  Майборода

...У цей день у ПТУ №26 зазвучали музичні акорди. Лунала прониклива музика, давно знайома декільком поколінням. Це були твори братів Платона і Георгія Майбород - композиторів, уродженців Полтавщини, чиї ювілеї ми святкуємо у грудні.
Чому ж бібліотекарі відділу мистецтв ЦМБ обрали саме ПТУ № 26 місцем проведення урочистостей? Тому що знаменитий композитор Георгій Майборода вчився у Кременчуцькому індустріальному технікумі, який свого часу розміщався у будівлі, де зараз знаходиться ПТУ №26.

Пам'ятна дошка Г.Майбороді
на фасаді ПТУ № 26

ПТУ № 26
 (колишній індустріальний технікум)

І це була гарна нагода - відзначити ювілей у тій будівлі, де колись лунали кроки майбутнього композитора.

Не всім присутнім була знайома ця сторінка біографії композитора. Але музика Майбород викликала велике зацікавлення учнів.Виявилося, що можна зрозуміти симфонічну й оперну творчість Г.Майбороди, написану 40-50 років тому.

Із увагою слухали "Гуцульську рапсодію" і фрагменти опери "Ярослав Мудрий" композитора. А коли зазвучали пісні Платона Майбороди, то всі узнали "Київський вальс", "Пісню про вчительку". Найкращим сюрпризом став дует учениць училища Д.Терещенко і С.Метрошенко, які заспівали "Пісню про рушник", що довгий час була візитівкою України. 

Знайомство з композиторами П. і Г.Майбородами - прекрасна можливість поринути у світ якісної, ліричної, піднесеної музики. Адже брати у своїй творчості зберігали і розвивали українську пісенність, народність, красу народної мелодіки. Композитори по праву зайняли гідне місце в українській музичній культурі, підтвердивши своїм мистецтвом, що Полтавщина - щедре підгрунтя для розвитку національної музики.

Мистецьке розмаїття Кременчука

У мистецькому інформаційному просторі міста – велика радість: журнал «Образотворче мистецтво» № 3 за 2018 р. розмістив низку статей, присвячених художньому життю Кременчука. Автори публікацій – В.М.Ханко, мистецтвознавець, лауреат Національної премії ім.С.Таранушенка; директор Кременчуцької міської картинної галереї О.Бойко; мистецтвознавець С.Щука; А.Король – директор Кременчуцької міської картинної галереї ім.Н.Юзефович та інші.

Блоку статей передує звернення голови міста В.Малецького до читачів журналу, який завважує, що Кременчук – місто із давніми культурними традиціями. У 2017 – 2019 рр. відзначається цілий зорепад ювілеїв художніх закладів міста, що стало передумовою до досліджень історії і сучасності мистецького життя Кременчука. 

Кожна стаття висвічує певний аспект художнього середовища міста. Так, мистецтвознавець С.Щука знайомить читачів з постатями світового значення, що залишили свій внесок в історію культури Кременчука з XVII по ХХ ст. Про художнє об'єднання «Зелений острів» (1990-х рр.) розповідає О.Бойко - директор Кременчуцької картинної галереї. Т.Шуляк – член угрупування художників-модерністів «Нова провінція» – представляє читачам своїх колег.

 Багато кременчуцьких митців пов’язало об’єднання художників та майстрів декоративно-ужиткового мистецтва «Творчість», яким декілька десятків років керував Василь Вакуленко. Цьому багатогранному художнику, педагогу присвячена публікація Оксани Бойко, яка свого часу пройшла школу навчання у маестро. 25 років виконалося Кременчуцькій міській організації Національної спілки художників України. Мистецтвознавець Р.Озерна висвітлює історичний шлях і сьогоденні досягнення майстрів об’єднання. 

Дві мистецькі інституції міста – Кременчуцька міська художня галерея і картинна галерея Наталїї Юзефович – живуть насиченим виставковим життям. Мистецтвознавець М.Срібна зробила історичний екскурс у минуле Кременчуцької міської художньої галереї й акцентувала увагу на її новітній стратегії діяльності. Інша стаття М.Срібної і А.Король – про талановиту мисткиню Наталію Юзефович, чий творчий доробок був покладений в організацію картинної галереї її імені. 

Готується до ювілею ще один художній заклад Кременчука – дитяча художня школа ім.О.Д.Литовченка. Як відзначає Р.Озерна у публікації про КДХШ, за 45 років існування школа випустила близько 1600 учнів, із яких майже 50 % вступають до профільних спеціальних навчальних закладів.

З теплом згадують колишні випускники роки шкільного навчання, своїх учителів, - а педагогічний колектив школи складається тільки з досвідчених майстрів з вищою професійною освітою. Читач журналу відкриє для себе постать Шалви Алійовича Корідзе – живописця, одного з найкращих монументалістів міста і країни. Про напрямки його творчості, про подеколи трагічну історію монументального спадку Майстра розповідає у своїй публікації мистецтвознавець С.Щука. 

І ще одна стаття написана поважним полтавським мистецтвознавцем В.Ханком. Автор присвячує її кременчуцькому графіку і педагогу Анатолію Дяченко, якого вважає одним з найталановитіших українських графіків ХХ ст. Особливий наголос у статті В.Ханко робить на незакінченому проектові митця – циклі ілюстрацій до поеми «Енеїда» І.Котляревського. Отже, повноводний мистецький шлях міста уперше так широко висвітлений у поважному періодичному виданні країни. Кременчук вартий такої уваги з боку авторитетного журналу і його багатотисячної армії читачів. 

І ще одна новина для всіх прихильників творчості прекрасної художниці, директора Кременчуцької міської картинної галереї Оксани Бойко. До відділу мистецтв надійшла книга американського автора Генрі ван Дайка «Зірка ще одного мудреця». Це казка-притча про події, які почалися в час народження Ісуса, і вплелись у ціле життя героя книги. Ілюстратором цього видання є кременчуцька художниця Оксана Бойко. Вперше ми побачимо нову сторону її таланту – мистецтво книжкової графіки.

Тож, завітайте до відділу мистецтв Центральної міської бібліотеки, аби ознайомитись з новинками:

Бойко О. Мистецьке об'єднання «Зелений острів» та його живописні континенти // Образотворче мистецтво. – 2018. - № 3. – С.96
Бойко О. Життя, осяяне любов'ю: Василь Вакуленко й об'єднання художників та майстрів декоративно-ужиткового мистецтва «Творчість» // Образотворче мистецтво. – 2018. - № 3. – С.105
Дайк Генрі ван. Зірка ще одного мудреця [Текст] / Генрі ван Дайк. – [Одеса]: Видавництво фонду послання Грааля, [2018]. – 40 с.
Король А., Срібна М. «Я залишила вам Україну»: 16 років діяльності картинної галереї Наталії Юзефович // Образотворче мистецтво. – 2018. - № 3. – С.108
Озерна Р. Венозна кров у карміновому спалаху // Образотворче мистецтво. – 2018. - № 3. – С.102
Родін А., Озерна Р. Сформована реальність: Кременчуцька дитяча художня школа ім.О.Д.Литовченка // Образотворче мистецтво. – 2018. - № 3. – С.106
Срібна М. Творчий оазис Кременчука // Образотворче мистецтво. – 2018. - № 3. – С.104
Ханко В. Графічні розмисли Анатолія Дяченка // Образотворче мистецтво. – 2018. - № 3. – С.55
Шуляк Т. Об'єднання «Нова провінція» // Образотворче мистецтво. – 2018. - № 3. – С.99
Щука С. Кременчук: славетний погляд крізь історію // Образотворче мистецтво. – 2018. - № 3. – С.93
Щука С. Вохриста осінь обпаленої душі (збережений і зниклий спадок художника-монументаліста Шалви Корідзе) // Образотворче мистецтво. – 2018. - № 3. – С.100

І слово цілувалося зі словом…

Так і минуло в пишноквітних словах дві повних години, відведених на презентацію альманаху «Кременчук літературний», що вийшов під №13.

Її організатори, - а це працівники відділу мистецтв ЦБС для дорослих м. Кременчука та рада Спілки літераторів «Славутич», - подбали не тільки про яскравий сценарій заходу, але й про глядачів – шанувальників Слова, серед яких і молодь, і представники старшого покоління, та надто вже майстри пера зі всіх творчих клубів та об’єднань міста.

Інна Літвінова, ведуча заходу, зосередила увагу присутніх на питаннях співпраці двох колективів, спільних заходах, що досить часто проводяться в різних аудиторіях системи, а також на формах роботи з питань пропаганди Його Величності Слова.

Надавши слово Федору Чужі, голові Спілки літераторів та упоряднику альманаху, присутні почули про шляхи формування розділів видання, внесок кожного з членів редакційного колективу у його наповнення, верстку та редагування.

До речі, під час виступу голова Спілки представив шанованому зібранню й декілька сигнальних номерів уже наступного альманаху, який матиме №14.

А далі про свої здобутки і клопоти, що траплялися під час роботи над виданням, розповіли члени ради Ірина Залюбовська, Вікторія Сопільняк, Людмила Снітко та Таїса Цибульська.

Здавалося, що спільним радощам, які панували на презентації, не буде ні кінця, ні краю: під сяєвом слова читалися вірші в авторському виконанні Вікторії Сопільняк, Ігоря Герасименка, Тетяни Луценко та Людмили Снітко, свої переклади віршів Ліни Костенко, Василя Симоненка та Марини Цветаєвої читали спілчани Ніла Волкова та Володимир Михайлов. Театралізований супровід однієї із пісень Льва Дєментьєва виконав сам автор та секретар Спілки Тетяна Луценко. Здавалося, що номер у їхньому виконанні був зодягнений у шати художньо-образної словесної творчості з присмаком природного сарказму, іронії та живого нерву. 

Слова подяки на адресу редакційного колективу, який не пройшов мимо ювілейної дати – 125-річчя з дня утворення бібліотечної справи у Кременчуці та великий шлях книгозбірні, висловила й директор ЦБС Тетяна Майдак.

Слова привітання й щирої подяки за активну співпрацю висловила голова літературної спілки «Журавка» Лідія Моргацька.

Втім, кожен голос виступаючого – ніби повен колос ласки і любові; всі ті голоси лунали то в мажорній, а то в мінорній мелодіях, наче відбувалась якась словесна світлогра.

А вже коли на імпровізовану сцену вийшла Олена Івлєва - місцевий соловейко й знана виконавиця сотень пісень, зал завмер в очікуванні чуда. І те пісенне чудо здійснилося! Під час виконання пісенних номерів було присутнє виразне відчуття співзвуч усередині себе аж до фізичного всотування почутих мелодій всім серцем і душею.

Розмови навколо альманахів долали час, однак усі зійшлися на думці, що друковане слово, так само як і згадані альманахи, відіграють роль культурного форпосту. Втім не є секретом, що друковані видання, поза сумнівом, залишаються – і слава Богу! – найважливішим рупором донесення ключових культурних наративів до широких мас населення, де ще живе не тільки поклик, але й потреба в читанні того самого друкованого слова.

Федір Чужа, 

голова Спілки літераторів «Славутич» м. Кременчука.