Промовте: «Життя моє», – 

і стримайте сльози

М.Бойчук

До 125-річчя від дня народження художника-монументаліста Михайла Львовича Бойчука       

(30.10.1882 — 13.07.1937) 

Він був майстром світового рівня, основоположником нового стилю монументального мистецтва, базованого на українських традиціях і європейських взірцях.

Син бідного селянина з Романівки на Тернопільщині, Михайло, ще бувши підлітком, привернув своїм талантом увагу знаменитого збирача старовинного українського іконопису, церковного та громадського діяча й мецената Андрея Шептицького. З допомогою владики він здобув найкращу, як на той час, художню освіту. Молодий Бойчук навчався у студії Юліана Панкевича у Львові, в рисувальній школі у Відні, в 1905 р. закінчив Краківську академію красних мистецтв, упродовж 1908—1910 рр. знайомився з новими художніми течіями Парижа.

 У Парижі навколо Михайла Бойчука зібралася група молодих художників-однодумців: С.Налепінська, С.Бодуен де Куртене, С.Сегно, М.Касперович, Я.Леваковська, О.Шагінян. Вони робили “відрисовки” з ікон, альбомів із мистецтва Проторенесансу, Давнього Єгипту, Архаїчної Греції, Японії, Персії. Натхненні ідеями свого вчителя стосовно відродження традицій візантійського мистецтва, з великою увагою слухали його лекції.

У травні 1910-го, коли в “Салоні незалежних” у Парижі було виставлено твори двох тисяч живописців, широкий резонанс у різномовній пресі викликали вісімнадцять колективних робіт школи Бойчука під загальною назвою “Відродження візантійського мистецтва”, у яких крізь вишуканий візантійський живопис проглядала українська старовина.

Розпис М.Бойчука в монастирі Василіанок
біля села Словіти Золочівського району

Успіх у “Салоні незалежних” не заохотив Бойчука чекати в Парижі на заможних меценатів. Після повернення до Львова у 1911 р. художник почав працювати реставратором Національного музею (нині Львівський музей українського мистецтва). Розписував каплицю Дяківської бурси, церкви у Ярославі під Львовом, написав велику монументальну ікону “Тайна Вечеря”. Працював над реставрацією церкві ХVІІІ ст. на батьківщині останнього українського гетьмана Кирила Розумовського — в селі Лемеші поблизу Козельця.

Війна порушила плани художника: як громадянин Австро-Угорщини, він був інтернований царською владою на Південний Урал. Після Лютневої революції, навесні 1917-го, він повернувся до Києва, де за ініціативою Центральної Ради, очолюваної Михайлом Грушевським, вже розпочалася підготовка до створення Української державної академії мистецтв — першого художнього вищого навчального закладу в Україні. У 1917 р. разом із Василем Кричевським, Георгієм Нарбутом, Олександром Мурашком та ін. Михайло Бойчук був обраний професором Української академії мистецтв, відкриття якої відбулося 5 грудня 1917р.

"Дівчина". Художник М.Бойчук

В академічних стінах художник зміг створити цілий напрям монументального живопису. В основу свого художнього методу він поклав принцип органічного сплаву досягнень світової мистецької спадщини, народних традицій і революційної тематики, як нагальної необхідності того часу. Ці принципи бойчукісти втілювали на практиці в 1920—1930-х.

Великого значення в системі навчання професор надавав формуванню колективу художників-монументалістів, зокрема майстрів фрески. Він прагнув виявити сильні сторони своїх вихованців — здебільшого вчорашніх селян, які мали досить пересічну художню підготовку й невисокий культурний рівень узагалі.

''Урожай (Збирання яблук)''. 1910-ті рр.
Художник М.Бойчук

Історичний період, у який виникла й розвивалася школа Бойчука, накладав свій відбиток на всі процеси навчання. Це був час жорстокої і нерівної класової боротьби. Музеї, бібліотеки, приватні галереї працювали рідко. Пам’ятки мистецтва й художні твори вивчали за репродукціями у книжках, альбомах. Під час нескінченних змін влади, коли в Києві не працювала жодна установа, не припиняли своєї роботи дві майстерні Академії мистецтв — професорів Георгія Нарбута й Михайла Бойчука; дуже часто заняття професори проводили на своїх квартирах, оскільки черговий маніфест новоявленого уряду “закривав” академію. Навіть у найтяжчі періоди громадянської війни художники не залишались бездіяльними — працювали,  влаштовували виставки.

''Проект пам'ятника Т.Г.Шевченку''
Художник М.Бойчук

Першою значною роботою монументальної майстерні Михайла Бойчука в Києві був розпис казарм 165-го Луцького піхотного полку 42-ї піхотної дивізії на Лук’янівці (1919 р.). За весну й літо було покрито фресками стіни у приміщенні й при сходах чотирьох чотириповерхових корпусів.

Від розписів Луцьких казарм не залишилось нічого, крім кількох репродукцій деяких робіт бригади бойчукістів. Темами цих розписів були мотиви праці й побуту простого народу, переважно з армійського та селянського життя. Хоча розписи Луцьких казарм, не збереглися, вони міцно увійшли в історію українського мистецтва як перший взірець монументального живопису новітнього періоду.

У 1918—1920 рр. бойчукісти брали участь в оформленні агітпоїздів та агітпароплавів, що вирушали на фронт, у 1920—1921 рр. — прикрашали Київський та Харківський театри до революційних свят, розписували приміщення для Всеукраїнської промислової виставки під час з’їзду Рад. На думку фахівців, це була перша спроба здійснення засобами живопису монументальної пропаганди в Україні.

''Українка''. Початок 1910-х рр.
Художник М.Бойчук

Основним принципом викладання в Межигірському художньо-керамічному технікумі була послідовна й безкомпромісна установка на розвиток творчої індивідуальності студента. Все було спрямовано на створення максимально сприятливих умов для становлення й вільного розвитку таланту. Разом із професійними викладачами в технікумі працювали народні майстри. Кераміка стала одним із основних предметів уваги бойчукістів, у яких було втілено їхню головну ідею — створити національний стиль. На початку 1930-х рр., коли більшовики почали винищування української культури, Межигір’я втратило свою важливу роль.

Наймасштабнішою монументальною роботою кінця 1920-х був цикл розписів Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі на Хаджибейському лимані, здійснений упродовж 1927—1928 рр. 600 квадратних метрів фрески відображали історію, працю та побут українського селянства. Сучасність поставала в піднесених, світлих образах. Класична простота живопису і його вивершена майстерність поставили ансамбль Селянського санаторію в ряд найдосконаліших творінь монументального мистецтва доби.

Останнім колективним творінням бойчукістів став розпис Харківського Червонозаводського театру в 1933—1935 рр. Це була грандіозна за своїм розмахом робота. Композиційно фрески було розміщено в інтер’єрі попарно. “Свято врожаю в колгоспі” М.Бойчука та “Індустріалізація” В.Седляра прикрашали протилежні стіни великого фойє; “Відпочинок” І. Падалки та “Фізкультура і спорт” О.Павленко — симетричні стіни у двох бічних менших фойє. Фрески було виконано вже в дусі соцреалізму. Політичний тиск на митців, на жаль, спричинив їхній відхід від колишніх творчих установок — залишилася хіба що висока технічна майстерність. Природно, що, виконуючи ці розписи, художники не могли до кінця втілити свої задуми, змушені були підкорятися держзамовленню — потрібно було гучно оспівувати “тріумфальну ходу нового життя”. Знаючи, що в 1933 р. радянська влада в Україні знищила голодом мільйони людей, що цілі села ставали пустками, примушений до такої “творчості” Михайло Бойчук відчував тяжкі моральні страждання.

''Пастушка''. Початок 1910-х рр.
Художник М.Бойчук

Цькування бойчукістів почалося ще з кінця 1920-х рр. Поступово наростаючи, воно призвело насамкінець до того, що самого професора позбавили керування майстернею. Невдовзі фрески Червонозаводського театру було збито. Нічого не залишилось і від розписів Селянського санаторію, зруйнованого в роки Другої світової війни.

У 1936 р. Михайла Бойчука та його учнів було заарештовано і звинувачено у створенні неіснуючої «націонал-фашистської терористичної організації». 13 липня 1937 р. М.Бойчука, І.Падалку та В.Седляра було розстріляно, а в грудні того ж року сталінське “правосуддя” виголосило вищу міру покарання дружині художника Софії Налепінській-Бойчук. Їх було реабілітовано через двадцять років, 1 лютого 1958-го. Але ще й тридцять років потому мистецтво бойчукістів у СРСР вважали ідеологічно шкідливим.

Усе створене художниками кола Бойчука після 1935 р. довгі роки залишалось поза увагою громадськості або зазнавало різко негативної оцінки. Бойчукізм на багато років став синонімом формалізму. Монументальне мистецтво утратило зв’язок із традицією, з правічним досвідом попередників, що призвело до сумних наслідків. У монументальному живописі запанувала безсистемність.

Але спадщина школи Бойчука вражає. Адже її залишили нам люди, не просто талановиті від природи, а й наділені життєлюбною вдачею, плоть від плоті свого народу, розкуті після багаторічного внутрішнього закріпачення. Це мало своє вираження як у творах станкового живопису, так і в графіці, гобеленах, оформленні громадських споруд, санаторіїв, театрів, вулиць. Монументальне мистецтво України в особі Михайла Бойчука та його школи заявило про себе як про велике надбання ХХ ст.

Про М.Бойчука читайте у відділі мистецтв ЦМБ ім.М.Горького:

Білокінь С.І. Бойчук та його школа. - Київ: Мистецтво, 2016. - 256 с., іл. 

Завідуюча відділом мистецтв ЦМБ ім.М.Горького Шиндіна О.П.