Місія бібліотеки - забезпечення якісним обслуговуванням громади міста

четвер, 14 березня 2019 р.

ВІДДІЛ МИСТЕЦТВ - ВИКЛАДАЧАМ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА

У відділі мистецтв ЦМБ сьогодні зібрались учасники засідання творчої групи вчителів музичного мистецтва загальноосвітніх навчальних закладів Кременчука. Запросили на зустріч викладача ДМШ № 1 Г.С.Стадник. Галина Степанівна - єдиний на сьогодніі дослідник біографії кременчуцького композитора XIX ст. М.Колачевського. Вона розповіла про композитора, його твори, життя у Кременчуці.
Звучали інструментальні твори М.Колачевського, уривок з його "Української симфонії", романси. Матеріали, які надала Г.Стадник, викликали цікавість і у педагогів, і в учнів. Засідання доповнила виставка літератури з нотами творів композитора, книгами про його творчість. Виставка продемонструвала, що інтерес до творчості М.Колачевського сталий, його твори продовжують публікувати і досі. 
Наостанок завідуюча відділом мистецтв О.Шиндіна представила учасникам засідання широкий спектр методичної літератури з викладання музичного мистецтва, новітній вокальний репертуар, який можна використовувати на уроках музики у школах.

середа, 6 березня 2019 р.


СВЯТО КРАСИ І МУЗИКИ
Сьогодні важко назвати хоча б одну сферу діяльності, де б не працювали жінки, як неможливо собі уявити будь-яку професію без чарівних посмішок, дбайливих рук і небайдужих жіночих сердець. Дуже важко жити без ласкавого маминого погляду і лагідних рук, які завжди втішать і заспокоять, без очей коханої жінки, які розуміють все, чим ти живеш, без голосу донечки, який дає наснагу і надію на майбутнє.
Тому організаційно-медотичний відділ ЦМБ 5 березня запросив працівників ЦБС для дорослих на свято до Міжнародного жіночого дня.
 Цей день по був наповнений весняним сонячним теплом та ніжними барвами ростових квітів, якими була прикрашена фотозона конференц-зали ЦМБ.
Всі бажаючі мали змогу сфотографуватися на фоні стильної фотозони і залишити фото на  згадку про свято весни. 

Захід відкрила директор бібліотеки Майдак Т.О., яка привітала усіх жінок зі святом, побажала всім працівникам здоров’я, наснаги та творчого натхнення. А потім учні та викладачі музичної школи №1 ім. П.І.Чайковського подарували присутнім чудові музичні композиції, натомість отримавши море оплесків.
Музична  школа славиться своїми талантами!
Це і Данилко Фрунт з композицією «Граємо на п’ять» на гитарі, 
 Владислав Біленький  - композиція «Угорський чардаш» на акардеоні, 
 Максим Гринь з композицією «Шербурзькі парасольки» на гітарі, 
 Юрій Іванович Мізяка - «Как много девушек хороших» на саксофоні,
 композиція на скрипці з кінофільму "Ромео і Джульєта" від Олени Галущенко.
Едуард Світличний - «Вечір в Гавані» на трубі, 
Бібліотекарів привітали заступники директора Сизон Н.А. і Гребенік Н.О., а також голова профспілки ЦБС для дорослих Петрушенко В.І. В цей прекрасний день від усієї душі бажали любові, добра та успіхів.
Всі присутні з гарним настроєм та подарунками залишали бібліотеку, дякуючи за це артистам та організаторам святкового заходу.

А на всіх відвідувачів бібліотеки чекає святкова фотозона у вестибюлі! Запрошуємо завітати та зробити яскраве фото!

четвер, 7 лютого 2019 р.

Як бiбліотека китайський Новий рік зустрічала
А зустрічали його весело і бурхливо - аж два дні. Відділ мистецтв і відділ літератури іноземними мовами ЦМБ запросили на китайский Новий рік молодь міста, і двічі відзначили свято. У цьому немає нічого дивного - адже у жителів Піднебесної новорічні веселощі тривають аж два тижні.
А Новий рік прийшов до Китаю 5 лютого.  Східний Новий рік не такий, як у більшості країн, і припадає він щорічно на різні дати, тому що залежить від руху Місяця. І називають його китайці "Місячним Новим роком", або "святом весни".
Свято вийшло незвичайним. Яскраві червоний і золотий кольори переважали у декорі конференц-зали бібліотеки; вабили око китайські ліхтарики, гірлянди зі свинками - символами Нового року, і гордовито поглядав на всіх веселий дракончик, зроблений з... віял.
Гостей захопили різноманітні ігри у китайському стилі - "Схопи Дракона за хвіст", або "Хто збере найбільше мандаринів".

Жваво промайнула гра, під час якої якнайшвидше збирали горіхи китайськими паличками для їжі. Родзинкою святкування став танець Дракона, яким зазвичай відзначаються новорічні тожества китайців.
Викликали захоплення і майстер-класи, у яких бажаючі змогли опанувати складне мистецтво китайської каліграфії - написати ієрогліф "Щастя". Розміщений у будівлі під Новий рік, він приносить радість, удачу і гармонію в сім'ю.
А інший майстер-клас навчив робити кумедного дракончика - книжкову закладку, яка дуже доречна для любителів читання.
Не обійшлося і без дарунків. Кожний зірвав собі з дерева побажань листівку-привітання від бібліотекарів, зроблену у традиційному китайському стилі.
Наостанок всі із задоволенням робили фотографії з чарівним Драконом.
Ось таким - жартівливим і незвичним, позитивним і бурхливим - став початок Нового китайського 4717 року для молодих містян.

середа, 30 січня 2019 р.


5 лютого о 13-00 год. відділ мистецтв та відділ літератури іноземними мовами запрошують до Центральної міської бібліотеки  на китайську церемонію "Новий рік по-китайськи!"
Саме в цей день жителі Китаю зустрічають свій незвичайний 4716 рік, який пройде під знаком жовтої земляної Свині. На вас чекають захоплюючі ігри та конкурси, інсценівка давньої легенди, неперевершені майстер-класи і навіть танець Дракона!
Приходьте, грайте, розважайтеся та робіть селфі з китайським драконом! Чекаємо на вас!
Запрошуємо представників мас-медіа до конференц-зали ЦМБ  за адресою: вул.Європейська, б.66/13

вівторок, 29 січня 2019 р.

Енергія душі та розуму

Що знають громадяни незалежної України про Павла Платоновича Чубинського? Поет і автор віршу "Ще не вмерла Україна". Парадоксально, але, майже кожного дня слухаючи Державний гімн України, ми здебільшлого не маємо повної уяви про те, ким насправді був для України П.Чубинський.
А був він великим трударем, феноменальним етнографом, народознавцем, який життя поклав в ім'я збирання фольклору, дослідження звичаїв та обрядової культури народного буття. Автор більше 50 праць і статей про етнографію російської Півночі. Автор семитомника «Праць етнографічної статистичної експедиції Російського географічного товариства у Західно-руський край», присвячених дослідженню українського народознавства. Ця праця П.Чубинського була єдиною на той час. Здобувши силу силенну вдячних і схвальних відгуків з Франції, Польщі, Росії, вона вкотре привернула увагу світу до українського народу, багатовікову історичну славу якого було сплюндровано вельможними сусідами.
Можна стверджувати, що Павло Платонович Чубинський був етнографом від Бога. І віршування у його творчості займало другорядне місце. Але ось як сталося: за часи радянської України його безцінний народзнавчий скарб свідомо замовчувався, через що так мало українцям відомо про цю його титанічну працю.
Відділ мистецтв доклав зусиль, аби скасувати цю несправедливість і відкрити користувачам Павла Чубинського-етнографа - невтомну людину, чий величезний внесок у розвиток української і російської етнографії дорівнює подвигу. У конференц-залі ЦМБ на медіавечір "Енергія душі та розуму" зібралася молодь, для якої етнографічна діяльність П.Чубинського стала відкриттям. Привід був серйозний - адже 27 січня виконалося 180 років від дня народження народознавця.
Говорили про його працю по збиранню фольклору, про тяжкі експедиції, які здійснював вчений задля дослідження народного побуту. Дивились книги, присвячені науковцю, у тому числі і видання творів самого П.Чубинського. 
Жваво промайнула і вікторина за працями народознавця, яка виявила неабияку обізнаність підлітків у знанні українських народних переказів, легенд, міфів. В пам'ять мужньої видатної людини прозвучав Гімн незалежної України.

четвер, 24 січня 2019 р.

Людина-оркестр
С.П.Людкевич. 1950-ті рр.
Сьогодні виконується 140 років від дня народження галицького композитора Станіслава Людкевича. С.Людкевич прожив на світі 100 років. Його унікальна постать заслуговує уваги. Він був композитором, дириґентом, викладачем, науковцем, музичним критиком, редактором, фольклористом. А ще він одружився вперше у віці 94 років!
Ця історія почалась 24 січня 1879 року, коли у родині Людкевичів, яка мешкала у містечку Ярослав на Галичині (зараз входить до складу Польщі), народився син.
Музичну обдарованість  хлопчика виявили, коли йому було чотири роки. Під час навчання у Ярославській гімназії Святослав співав у хорі, а у 12 років став його дириґентом. У неповні 18 років він написав перший свій твір “Пожар” на слова поеми Шиллера.
На момент закінчення навчання Людкевич мав у своєму доробку хори “Гамалія” і “Поклик до слов’ян” та 7 п’єс для фортепіано, які із задоволенням грають і сьогодні.
Після ґімназії, у 1898 році, Станіслав вступив до Львівського університету, студіював там українську філологію. Але паралельно брав уроки композиції, і як вільний слухач вчився у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.
С.П.Людкевич
В університетські роки Святослав особисто познайомився з Іваном Франком. Людкевич присвятив поетові симфонічний твір “Вічний революціонер” і мав виконати його на святкуванні 25-річчя творчої діяльності Франка. “Думав, провалюся крізь землю від сорому”, – згадував пізніше Станіслав Пилипович. Сам Франко прокоментував музичний подарунок так: “Ви зробили мені несподіванку, що написали музику на мій текст, однак я волів би, щоб і в середній частині “Вічного революціонера” було менше коляди, а більше маршу”.
1901 року Людкевич отримав диплом викладача української та латинської мов. Працював у львівських гімназіях, навчальних закладах Перемишля
У 1903-1904 рр. Людкевич проходив військову службу у Відні, де мав можливість відвідувати найкращі концертні зали міста.
По поверненню композитор спробував себе у ролі редактора журналу “Артистичний вісник” (1905-1907), написав багато статей на музикознавчі теми.
1907 року він повернувся до Відня і вступив вільним слухачем до Віденського університету. І уявіть собі, що лише за рік навчання написав докторську дисертацію! Потім відвідував лекції у відділі музикології Ляйпцізького університету.
Станіслав Пилипович був одним з ініціаторів створення Вищого музичного інституту ім.Лисенка у Львові, а з 1910 по 1915 – його директором.
Людкевич у свої 30 років став першим дипломованим музикологом та  популярним композитором Галичини. Славу йому здобули кантата-симфонія “Кавказ” (1913) на слова Тараса Шевченка, романс “Черемоше, брате мій”, обробка української народної пісні “Гагілка”, кантата “Вільній Україні”, цикл варіацій “Елегія” для фортепіано.
Над “Кавказом” Людкевич працював 11 років. Твір було виконано 1914 року у Львові із запаморочливим успіхом!
Безхмарним було у той час і особисте життя композитора. У музичному інституті, де викладав Людкевич, навчалася майбутня співачка Олександра Парахоняк. Між ними спалахнуло почуття, Людкевич освідчився Олександрі, але Перша світова війна зруйнувала їхні плани: Станіслав Людкевич був мобілізований, згодом потрапив до російського полону, а тим часом Олександра вийшла заміж. Пізніше Людкевич присвятив Олександрі солоспів “Тайна” на слова Олександра Олеся.
У полоні  Людкевич не припиняв писати власні твори. За цей час він знайомився із місцевим фольклором, який використав, наприклад, у творі “Сонце заходить, гори чорніють”.
Хвилі революції докотилися до Людкевича 1 листопада 1917 року  влада УНР викликала композитора до Києва. У столиці він зустрівся із колегами Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем.
У неспокійний час польсько-української війни галичанин повернувся до Львова, який на той час відійшов полякам. З 1919 р. він вже майже не залишав місто.
Людкевич організував перший український симфонічний оркестр у Галичині при Музичному товаристві ім.Лисенка, керував Музичним інститутом до 1926 р.,  був інспектором філій інституту у 1926-1939 рр.
Людкевич написав багато статей про вітчизняних композиторів у журналі “Українська музика”, дириґував хором “Львівський Боян”. Одним з найвизначніших його творів для хору стала симфонічна поема “Каменярі” (1926 р.) на слова І.Франка. Виконати цей твір в умовах тодішньої Польщі вимагало неабиякої сміливості, адже головною темою стала бойова пісня:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить,
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
У 1928р. композитор написав “Стрілецьку рапсодію”, засновану на популярних стрілецьких піснях. Пізніше у радянські часи її перейменують у “Галицьку рапсодію”.
У ці роки Людкевич публікує багато обробок українських пісень. Вершиною стала кантата  “Заповіт” на слова Шевченка, прем’єра якої відбулася у 1936 р. в Оперному театрі.
Наближалася Друга світова війна, а разом з нею – нові випробування для вже не молодого композитора.
1939 рік. Після нападу СРСР та Гітлерівської Німеччини на Польщу, Львів зайняли більшовики. Всі українські установи, у тому числі й Музичний інститут ім.Лисенка, “Львівський Боян”, Наукове Товариство ім. Шевченка, в яких працював Людкевич, були ліквідовані. Натомість створено багато нових організацій та установ за радянськими зразками.
Тепер Станіслав Пилипович працював на другорядних посадах у Державній консерваторії ім.Лисенка та у Філії інституту Фольклору Академії наук УРСР.
Найвизначнішим твором у цей час стала кантата “Наймит” на слова І.Франка.
Після війни, коли у Львів повернулася радянська влада, Людкевича, на відміну від багатьох його сучасників, не тільки не репресували, а навіть відзначали нагородами: у 1946р. йому присуджено звання заслуженого артиста СРСР, у 1949р. нагороджено орденом “Трудового червоного прапора”, в 1951 р. – орденом “Знак пошани”. Саме за “Кавказ” і “Заповіт” у 1964 р. він був ушанований Державної премії УРСР ім.Т. Шевченка.
Зеновія Штундер
На перший план для Людкевича вийшла педагогічна діяльність. У консерваторії він і познайомився із майбутньою дружиною.
21-річна Зеновія Штундер у 1948р. вступила на музикознавче відділення, захистила дисертацію у Людкевича, а потім стала його асистенткою. У 1973р. пані Зеновія підготувала і видала статті Людкевича. Весь наклад видання пустили під ніж, а її звільнили з роботи.
Заступився за неї сам Людкевич, якому тоді вже було 94 роки. Композитор переписав усе майно та свій архів на пані Зеновію, щоб його не могли знищити. Третього листопада 1973 р. вони одружилися.
Стосунки із радянською владою були у композитора дуже непрості.
Станіслав Людкевич (в центрі), Василь Барвінський
 у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка
у Львові. 1930-і рр.
Станіслав Людкевич був єдиним із львівських композиторів, який виступив на захист Василя Барвінського, якого засудили на 10 років мордовських таборів, а 1963 р. підписав лист до Брежнєва про його звільнення і реабілітацію.
Його демонстративно не вітали із ювілеєм в офіційних виданнях, тоді як незначним авторам приділяли півшпальти.
На 75 році життя Людкевич написав оперу “Довбуш”. Її нещадно розгромили борці з “формалізмом”.
Людкевич припинив писати статті та рецензії у пресі, що робив майже 40 років до того.  Його музикознавчі праці та спогади виходили у друк із запізненням або ж ігнорувалися взагалі. Друк музичних творів також загальмувався.
С.П.Людкевич
Проте Станіслав Пилипович продовжував викладати у консерваторії до 92 року життя, а професором-консультантом працював до самої смерті.
Помер Станіслав Пилипович 10 вересня 1979 р., через 9 місяців після святкування свого 100-літнього ювілею. Похований на Личаківському кладовищі. Через десять років на його могилі з’явився пам’ятник у вигляді фігури летючого Прометея. Так і стали називати Людкевича після смерті – “Прометей української музики”.

Матеріали для статті взяті з сайту Collegium Musicum  https://collegiummusicum.com.ua/



понеділок, 24 грудня 2018 р.






М.С.Кравченко.
Малюнок О.Сластіона

Непомітний  ювілей

Наближаються свята, які довгою низкою проходять через зимові місяці українців. Серед цих подій не хотілося б забути про скромний ювілей, який, тим не менше, для Полтавщини має значення неабияке. Говоримо про 160-річчя від дня народження кобзаря Михайла Степановича Кравченка з Великих Сорочинців (27 грудня 1858  — 21 (22) квітня 1917 )Про те, як виглядав М.Кравченко, ми знаємо завдяки малюнкам Опанаса Сластіона, який багато років малював кобзарів. Образ Михайла Степановича у Сластіонових малюнках зустрічаємо найчастіше, бо художник до нього ставився з великою прихильністю  і повагою.
Кобзар М.С.Кравченко на дачі Короленка.
1911р.
Саме завдяки О.Сластіону дослідники знають, як кобзар жив, і головне – перелік пісень, що він співав. Михайло Кравченко із села Великі Сорочинці, тяжко захворівши, осліп на п'ятнадцятому році життя. Із сімнадцяти років почав навчатися у миргородського кобзаря, аби заробити собі на шматок хліба. Мешкав М. Кравченко в невеликій хаті. Перша жінка померла, і він залишився з трьома дітьми. Одружився вдруге. Жив у одній хаті зі своїм братом та його дружиною – людьми хворими і нездатними до жодної праці.
М.С.Кравченко.
Малюнок О.Сластіона
М.Кравченко дуже бідував. Щоб прожити самому й утримати таку рідню, заробляв не лише кобзарством, а й плетінням мотузок. Робота ця була тяжкою, псувала пальці.
"Як попов'єш, - говорив кобзар, - отих верьовок з місяць, так з пучок дванадцять шкур злізе, - куди вже там грати". О.Сластіон писав на портретах кобзаря, які думи, псалми і пісні той виконував. «Я дечого й більше знав, - розповідав кобзар, - та ото як почали нас переслідувати, так я й повикидав усе з голови, - думка така: нащо воно тепер і здалося». З
Кобзарі М. Кравченко,Т.Пархоменко
і П.Древченко
а свідченням 
О. Сластіона, співав добре, хоч мав не дуже чистий голос. Особливо любив виконувати думи. Їх він повторював не дослівно. На запитання О. Сластіона про те, чого він в думи іноді вставляє слова, звороти і навіть цілі вірші (рядки), яких раніше не співав, кобзар відповів: «Е, то вже всякий так, се ж не пісня. Як підійде, знаєте: іноді й коротко, а іноді й довше буде… То вже всякий так: те забуде — друге вигада, або й од іншого згадує що-небудь. То вже у пісні друге діло, а то ж таки!..». Опанас Сластіон улаштував поїздку М.Кравченка до Петербурга, де той мав виступати зі своїми думами та піснями. Опанас Георгійович, посадивши його у вагон, запитав: «А що, дядьку Михайле, якби  вам довелося співати перед самим царем, що б ви тоді?» – «А що ж, – відповідав кобзар, – якщо Бог приведе до того, то прохатиму, щоб усій нашій братії було вільно ходить, де хочеш, а мені самому нічого не треба». Опанас Георгійович був вражений усвідомленням цією простою людиною інтересів «своєї братії», інтересів, які вона ставила вище за свої особисті. 
М.С.Кравченко.
Малюнок О.Сластіона
Крім Петербурга й Харкова, побув він і в 1905 в Катеринославі на ХІІІ Археологічній конференції, Одесі, Ялті. У Москві спробували було записати його гру та спів на фонограф, але спроба ця не була дуже вдала. У 1904 р. його записував В.Шевченко (записи зберігаються в ІМФЕ в Києві). Згадаємо про думу «Чорна неділя в Сорочинцях», складену Михайлом Кравченком, і про історію, пов’язану з її виникненням. «Чорна неділя в Сорочинцях» розповідає  про революційні події грудня 1905-го року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині, свідком яких був сам кобзар.
Кобзарі П.Древченко
та М.Кравченко (справа)
Починаючи з другої половини ХІХ ст. донське козацтво дедалі більше асоціювалося з жорстоким знаряддям в руках деспотичного царату, за допомогою якого царський уряд боровся з волелюбними пориваннями свого власного народу. Козацькі військові частини розміщалися урядом в найбільших промислових та культурних центрах країни. Будь-які мирні демонстрації та мітинги жорстоко розганялися за допомогою цих козацьких військ. Донські козаки без вагань застосовували нагайки проти неозброєних людей, жінок та підлітків, а в особливих випадках орудували шашками та гвинтівками, як це було, наприклад, під час революційних подій 1905-го року. 
М.Кравченко у палаці Петра Малинки.
Верхня Будаківка, Полтавщина,
поч. ХХ ст
У грудні 1905-го року загони з донських козаків та кавказьких черкесів на смерть вбивали повсталих українських селян у Великих Сорочинцях на Полтавщині. Керівник каральної експедиції Барабаш силою зібрав селян на площу біля волосного правління і під загрозою смерті поставив на коліна в глибокий сніг, примусивши людей стояти так чотири години. Карателі провели масові арешти; всю ніч на селі чинили розправу п'яні козаки, які вбили багато селян. Очевидцем цієї розправи був відомий кобзар Михайло Кравченко, який сам потерпів від карателів, а згодом склав дві думи — «Чорна неділя у Сорочинцях» і «Про сорочинські події 1905-го року», у яких правдиво змалював все, що бачив в ті жахливі дні.  Донські козаки, які звикли мати справу зі студентами та міською інтелігенцією, не чекали рішучої відсічі від беззбройних селян. І даремно. Нащадки українських козаків з Великих Сорочинців дали гарнесеньких прочуханів козакам російським, яким не допомогли цього разу ні шашки, ні гвинтівки. Донські загони ганебно втікали з Великих Сорочинців, кинувши на народну поталу свого командира Барабаша, якого було вбито селянами.
А то ж не чорна хмара ясне небо вкрила
Та й не громом загриміла,
То й не орда набігала,
Що дідів-прадідів у неволю забирала –
Кинулись на сорочан донці й черкеси, підковами топтали
Й з рушниць стріляли
Та на вулицях доганяли,
На дворах та на левадах лютій смерті предавали,
Били, мордували,
Жалості не мали.
Ой у неділю у вечір вп’ять тая завірюха закружила
Та доріженьки снігом крила,
А у сорочан жінки та батьки ще й малі діти
Дрібні сльозоньки проливають
Та мерців обмивають,
На столи покладають,
Барабаша проклинають:
«Ой Барабаше, Барабаше,
Лихо твоє й наше!
Що ти наших діток посиротив
Та й сам свою голову положив».
Але марно було боротися з деспотичним режимом, який захищали від народного гніву ті самі донські козаки. Через кілька днів донці повернулися з новим командиром Філоновим, та озброєні гарматами. Ховаючись за артилерію, донські козаки увійшли у село та потопили народне повстання у крові. Прогнилий режим проіснував після того іще 12 років, та все-таки впав у 1917-м. Тоді гірку чашу народної помсти довелося до кінця випити і донським козакам, які забули про те, що пролита кров завжди відплачується іншою кров'ю. 
На початку XX століття М. Кравченко познайомився з видатним російським письменником-демократом В. Г. Короленком. Колишній поводир кобзаря Г.Г.Легейда так згадує ті відвідини: "Прийшли ми одного разу до с. Хатки, де тоді влітку відпочивав В. Г. Короленко. Зустрів він Кравченка дуже ласкаво. «Моє шанування!» — сказав і подав руку кобзареві. Потім грали і говорили, говорили… Коли ми зібралися іти, Короленко знову міцно потиснув руку Кравченкові і сказав: «До побачення!» Ішов я тоді додому і думав: «Ні, не старець дядько Михайло, коли йому такі люди в дружбу йдуть». Саме В.Короленко і записав від кобзаря думу «Чорна неділя в Сорочинцях»  у 1906-му році. Кобза Кравченка зберігається у Миргородському краєзнавчому музеї. На тильному боці грифа викарбувано текст: "Оцю кобзу роздобувъ Мыхайло Стыпановичъ Кравченко, а переробляли брати Заикыны, а коштує вона дорогенько 10 карбованцівъ". 

    Про М.С.Кравченка читайте у відділі мистецтв ЦМБ:


      Кирдан Б. Народні співці-музиканти на Україні / Б.Кирдан, А.Омельченко. – К.:                  Музична Україна,1980. – С.125
      Портрети українських кобзарів О.Сластіона / вступ. стаття, примітки і                         коментарі Ю.Турченка. – К.: Вид-во Академії наук Української РС, 1961. – 61 с.
     Лавров Ф.І. Кобзарі [Текст]: нариси з історії кобзарства України. - Київ:                            Мистецтво, 1980. - С.123
     Муха А. Композитори Украiни та украiнськоi дiаспори: довiдник.-Київ: Музична                Україна, 2004. - С.157
      Бандури рокіт голосний // Історичний календар-2002. Київ, 2002. - С.214